Я пройшов через кухню, зупинившись на хвилю, щоб випросити дві грінки в куховарок із сонними очима, і вийшов надвір. Перетнув крокетне поле, далі — збур’янілу галявинку для гольфа. За нею була невеличка діброва, крізь яку звивалася вузька стежка. Десь там далі на ній стояли дві старі повітки. Ними більше не користувалися, тож вони помалу порохнявіли й розсипалися. Цією стежкою я простував поволі, слухаючи, як потаємно шелестить у соснах дощ, і пеньками небагатьох позосталих зубів гризучи грінку. Ноги боліли, але той біль був тягучий, стерпний. Загалом самопочуття було непогане. Я набирав повні легені вогкого сірого повітря й ніяк не міг ним надихатись, живився ним, наче їжею.
А коли дістався другої з двох тих старезних повіток, то зайшов ненадовго всередину й подбав про те, про що мав подбати.
За двадцять хвилин я рушив стежкою назад, відчуваючи, що в животі вже заворушився хробачок голоду, і думаючи, що зараз непогано було б з’їсти щось поживніше за грінку. Миску вівсянки, наприклад, чи, може, яєшню-бовтанку зі смаженою ковбаскою. Я люблю ковбаски, все життя любив, але тепер, коли з’їдаю більше однієї, бігунка хапає. Проте одненьку можна. А потім, на повний шлунок і з ясним від вологого повітря розумом (принаймні я хотів на це сподіватися), піду на сонячну терасу й опишу страту Едуарда Делакруа. Я писатиму якнайшвидше, щоб не втратити мужності.
Ідучи крокетним полем до дверей кухні, я думав про Містера Джинґлза (про те, як Персі Ветмор ударом ноги переламав йому хребет і як пронизливо кричав Делакруа, коли зрозумів, що скоїв його ворог), тож не помічав, що біля входу чатує Бред Долан, наполовину захований за сміттєвим баком, аж поки Бред не простягнув руку й не вхопив мене за зап’ясток.
— На прогуляночку ходив, Полику? — поцікавився він.
Я сахнувся й висмикнув у нього руку. Частково все пояснювалося переляком — будь-хто відсахнеться, коли перед ним вискочити зненацька. Однак було і ще дещо. Не забувайте, що думав я в ту мить про Персі, а якраз Персі мені Бред завжди й нагадує. З Персі його ріднить те, як він походжає кругом із книжкою в паперовій обкладинці, запханою в кишеню (у Персі то були журнали про чоловічі пригоди; у Бреда — збірка анекдотів, які вас розсмішать лише в тому разі, якщо ви людина дурнувата й лиха). А ще тримається так, наче він — Король Гівняшка з Лайнячої гори. Але найбільше він любить підкрадатися з-за спини й робити боляче.
Я бачив, він щойно приїхав на роботу, ще навіть не перевдягнувся у форму санітара. На ньому були джинси й поцувата на вигляд ковбойка. В руці — недоїдок булки, яку він потягнув із кухні. Бред стояв під піддашшям, щоб не змокнути під дощем, поки їсть. І щоб виглядати мене — у цьому я не сумнівався ні на крихту. А ще я ні на крихту не сумнівався в іншому: містера Бреда Долана мені треба стерегтися. Бо він недолюблює мене. Не знаю, чому. Але чому Персі недолюблював Делакруа, я теж не знав. І «недолюблював» — це ще дуже м’яко сказано. Персі люто ненавидів Делакруа з першої ж секунди, як миршавий французик з’явився на Зеленій милі.
— Полику, а що це за дощовик на тобі? — спитав він, даючи мені щигля по коміру. — Воно ж не твоє.
— Я взяв його в коридорі біля кухні, — відповів я. Терпіти не можу, коли він зве мене «Полик», і здається, він про це знає. Але хай мені грець, якщо я дам йому втіху побачити це. — Їх там цілий ряд висить. Я з ним нічого не зробив, ви ж бачите. Дощовики якраз і створено для дощу.
— Для дощу, а не для тебе, — уточнив він і знову дав щиглика. — У тому-то й річ. Ці плащі — для персоналу, а не для мешканців.
— Усе одно не розумію, кому це шкодить.
Бред нагородив мене зміїною посмішкою.
— Ідеться не про шкоду, а про правила. Що то за життя без правил? Полику, Полику, Полику. — Він похитав головою з таким виглядом, наче від самого погляду на мене йому ставало соромно жити. — Ти, певно, думаєш, що такого старого пердуна, як ти, правила вже не обходять. Але це не так. Полику.
Посмішка. Зневага. А може, навіть ненависть. За що? Я не знав. Іноді немає жодного «за що». Оце найстрашніше.
— Що ж, пробачте, якщо я порушив правила. — Прозвучало це по-скиглійському, трохи пискляво, і я зненавидів себе за те, що так говорю. Але я старий, а старі легко починають скиглити. Старих легко налякати.
Бред кивнув.
— Вибачення прийнято. А тепер іди й повісь на місце. Тобі взагалі не можна швендяти в дощ. Особливо тим лісом. А якби ти послизнувся, впав і шийку стегна свого чортового зламав? Га? Ти думаєш, кого б привантажили тягти твою старечу тушу нагору схилом?