— Non, — тихим голосом нажахано мовив Дел. — Non, non, тільки не він!
— Іди, — сказав Брутал. — Дивися тільки на мене й на Пола. Просто забудь, що він тут є.
— Але…
Люди вже обертали голови, щоб подивитися на нас, але, трохи просунувшись уперед, я зміг непомітно взяти Делакруа за лівий лікоть.
— Спокійно, — промовив я так тихо, що почути мене міг тільки Дел (та ще, може, Брутал). — Про тебе ці люди запам’ятають лише те, як ти пішов, тому дай їм можливість побачити, як гідно ти поводишся.
Тієї миті понад нашими головами вибухнув найгучніший за весь той вечір снаряд грому, такий гучний, що аж завібрував бляшаний дах комори. Персі підскочив так, наче його хтось ущипнув за м’яке місце, і Делакруа тихо пирхнув від презирливого сміху.
— Ще гучніше бухнути, і цей знов напудити в штанці, — і на тих словах француз розрівняв плечі. Хоча насправді розрівнювати там особливо не було чого. — Ходімо. Покінчимо це.
Ми покрокували до платформи. Ідучи, Делакруа знервовано подивився на свідків (цього разу їх було близько двадцяти п’яти), але Брутал, Дін і я не зводили очей зі стільця, бо той погляд ми відпрацьовували на репетиціях. Мені здалося, що все в порядку. Я підніс догори великий палець і здійняв запитально брову до Персі, а той ледь помітно здійняв кутик рота в кривій гримасі, наче питаючи: «Чого це ти не впевнений, що все гаразд? Авжеж, усе».
Я сподівався, що він правий.
Ми з Бруталом автоматично підхопили Делакруа під лікті, коли він ступив на платформу. Вона невисока, усього на вісім дюймів вивищується над підлогою, але ви не уявляєте, скільки засуджених, навіть найкрутіших крутанів, потребували допомоги, щоб зробити цей останній у своєму житті крок.
Однак Дел із ним впорався добре. Перед стільцем він хвилину постояв (навмисне ігноруючи Персі), а тоді звернувся до нього, наче представляючись. «C’est moi», — сказав він. Персі потягнувся до нього, але Делакруа розвернувся з власної волі. І сів. Я опустився на коліна ліворуч від нього, а Брутал — праворуч. Я захистив горло й пах таким чином, як уже розповідав, потім повернув хомут, щоб його розкрита пащека хапнула хирляву білу плоть трохи вище щиколотки кейджена. Прогуркотів грім, і я смикнувся. В око стікав пекучий піт. «Мишовілль», — незрозуміло чому крутилася в голові невідчепна думка. Мишовілль. Вхід — десять центів, для дітлахів — два. Щоб дивилися на Містера Джинґлза крізь сльодяні віконечка.
Хомут був норовливий, не хотів стулятися. Я чув, як важко і хрипко дихає Дел. Легені, що менш ніж за чотири хвилини стануть обвугленими мішечками, силкувалися працювати синхронно з серцем, яке розігнав страх. Те, що він знищив півдюжини людей, здавалося тієї миті найменш важливою його характеристикою. Я не намагаюся зараз називати чорне білим, просто розповідаю, що відчував.
Дін присів поряд і прошепотів:
— Поле, що сталося?
— Та не можу… — почав я, і тут хомут із лунким клацанням закрився. Мабуть, водночас він гризнув своєю щелепою ногу Делакруа, бо того аж пересмикнуло й він тихо засичав.
— Вибач, — сказав я.
— Нічого, начальнику, — відповів Дел. — Хвилинку поболить і перестане.
Хомут з боку Брутала містив у собі електрод. З ним завжди було трохи більше мороки, тому підвелися ми всі втрьох майже одночасно. Дін потягнувся до затискача для зап’ястя ліворуч від Дела, а Персі підійшов праворуч. Я вже готовий був прийти на допомогу, якщо Персі вовтузитиметься, але він краще впорався з хомутом для руки, ніж я — з нижнім. Я бачив, що Дел дрібно тремтить усім тілом, наче крізь його тіло вже пустили несильний струм. І запах його поту я теж відчував. Кислий і міцний, він нагадував слабкий розсіл.
Дін кивнув Персі. Персі повернув голову через плече — мені стало видно те місце під його щелепою, де він уранці порізався під час гоління, — і тихим твердим голосом промовив:
— Позиція один!
Пролунало гудіння, схоже на звук, із яким вмикається старий холодильник, і лампочки під стелею комори розгорілися яскравіше. Серед глядачів тихо заохкали й забурмотіли. Дел на стільці смикнувся, його пальці так міцно вчепилися в краї дубових билець, що аж побіліли кісточки. Його очі несамовито закружляли в очницях, а сухе дихання пришвидшилося ще більше. Він майже хапав ротом повітря.
— Тихо, — пробурмотів Брутал. — Так тримати, Деле, ти молодець. Тримайся, все йде так, як треба.