— Не треба, — сказав я.
— Що значить не треба? — розлючено повернувся до мене Брутал. — Як ти можеш таке казати? Ти ж бачив, що він наробив! Що ти маєш на увазі? Ти дозволиш, щоб він сховався за своїми зв’язками? Після всього, що накоїв?
— Так.
Брутал вирячився на мене з широко розтуленим ротом. Очі в нього аж сльозилися від гніву.
— Брутусе, послухай мене. Якщо ти його вдариш, то, скоріш за все, нас усіх виженуть. Тебе, мене, Діна, Гаррі, а може, навіть Джека Ван Хея. Усі решта, починаючи з Білла Доджа, просунуться вгору на сходинку-дві, а порожнечу, яка утвориться біля підніжжя кар’єрних сходів, тюремна комісія заповнить трьома-чотирма безробітними шукачами хліба. Тобі з того, може, й нічого, але… — Пальцем великої руки я показав на Діна, який втупився вглиб обкладеного цеглою тунелю, де крапала вода. В одній руці він тримав окуляри й вигляд мав не менш приголомшений, ніж Персі. — Але як щодо Діна? У нього двоє дітей. Один старшокласник, а друге дитя от-от до школи піде.
— То до чого все зводиться? — спитав Брутал. — Ми спустимо йому все з рук?
— Я не знав, що губка має бути мокрою, — кволим механічним голосом озвався Персі. Цю розповідь він, авжеж, наготував заздалегідь, ще коли розраховував на злісну витівку, а не на той катаклізм, свідками якого ми всі стали щойно. — На репетиціях вона не була мокрою.
— Ах ти ж падло таке… — почав Брутал і кинувся до Персі. Я знову схопив його й відтягнув. На сходинках проклацали чиїсь кроки. Я підвів погляд, відчайдушно боячись побачити Кертіса Андерсона. Але то був Гаррі Тервілліґер. З полотняно-білим обличчям і фіолетовими губами, наче він щойно поїв пирога з чорницею.
Моя увага знову перемістилася на Брутала.
— Заради Бога, Брутале, Делакруа мертвий, цього вже не зміниш. А маратися об Персі не варто.
Чи зародився вже тоді в моїй голові план? Маю вам сказати, що відтоді я не раз про це думав. Я мізкував над цим протягом багатьох років і жодного разу не прийшов до задовільної відповіді. Та, мабуть, це й не має особливого значення. Багато речей не мають значення, однак це не заважає людині сушити над ними голову, я вже це помітив.
— Ви про мене говорите, наче я пень якийсь, — сказав Персі. Голос у нього досі звучав приголомшено й задихано, наче хтось сильно затопив йому кулаком у живіт. Але він уже трохи опам’ятався.
— Ти і є пень, Персі, — сказав я.
— Гей, як ти…
Лише через велику силу я притлумив у собі власне бажання врізати йому. Десь у порожнечі тунелю скрапувала на підлогу вода; наші величезні спотворені тіні танцювали на стінах, як у тому оповіданні По про велику мавпу на вулиці Морг. Надворі шандарахнув грім, але сюди, донизу, звук проникав, наче крізь вату.
— Персі, я хочу від тебе почути лише одне. Повтор обіцянки завтра написати заяву на переведення у Браяр-Рідж.
— За це не хвилюйся, — похмуро відказав Персі. Він зиркнув на вкриту простирадлом фігуру на каталці й відвів погляд. На мить його очі блимнули знизу вгору на моє лице, та потім він знову їх відвів.
— Так було б найкраще, — сказав Гаррі. — Бо в протилежному разі ти познайомишся з Диким Біллом Вортоном трохи ближче, ніж тобі б цього хотілося. — Невелика пауза. — Ми про це подбаємо.
Персі боявся нас. І, мабуть, боявся того, що ми можемо зробити, якщо він ще ошиватиметься поряд, коли ми дізнаємося, що він вивідував у Джека Ван Хея про призначення губки й про те, навіщо вимочувати її в соляному розчині. Але згадка Гаррі про Вортона пробудила справжній жах у його очах.
Я бачив, що він згадує, як Вортон міцно тримав його, куйовдив волоссячко, туркотів до нього.
— Ви не посмієте, — прошепотів Персі.
— Я посмію, — спокійно відповів йому Гаррі. — І знаєш що? Мені все зійде з рук. Бо ти вже зарекомендував себе як наглядач, який дуже недбало поводиться в присутності в’язнів. Та ще й некомпетентний.
Руки Персі стислися в кулаки, а щоки тонко порожевіли.
— Я не…
— Ще й який, — докинув Дін, підходячи до нас. Ми згуртувалися нещільним напівколом навколо Персі біля підніжжя сходів. Шлях до відступу в тунель — і той був заблокований; за спиною в нього стояла каталка з вантажем задимленої плоті, прикритим старим простирадлом. — Ти щойно спалив Делакруа живцем. Якщо некомпетентність — не таке, то що тоді?