Мені хочеться спати, я змучений. Але я її розумію.
І не залишу так.
— Заварю тобі чаю, — зітхаю я.
— Пішли на балкон? Посидіти.
Ми мешкаємо в старому одноповерховому будиночку. У бабусиній кімнаті є невеликий балкончик.
Ніч прохолодна.
— Візьмемо пледи. Будь ласка.
— Ок. Тільки чаю зроблю.
Я ставлю на балконі пару стільців. Віка приносить пледи. Ми сидимо й п’ємо чай, дивлячись на темне подвір’я.
— Гадаєш, вона помре?
— Та ні, ну що ти! — гарячково заперечую я, бо що сказати молодшій сестрі? Що як не зараз, то колись? — Може, у неї апендицит абощо. Не хвилюйся, головне, що вона в надійних руках.
— Чому ти сказав, що мама вранці повернеться?
— Бо… Не знаю. Але я подумав, якщо сказати, що вона далеко, то нас одразу відправлять до дитбудинку чи чогось такого. Бо, розумієш, ми нібито замалі, щоб мешкати самим. Але ж мама повернеться, щойно дізнається. Це точно. А вранці… якщо хочеш, подзвониш татові.
Хоч би його мобільний ще був дійсний. Ми майже рік не спілкувалися. Востаннє він дзвонив на Вічин день народження.
Ночі вже справді холодні, зараз початок жовтня. Повірити не можу, що літо було страшенно спекотне, і всі мріяли про такі ночі. Віка щільніше загортається в плед. Небо надивовижу густо всіяне зірками. Я дивлюся на золоті крапочки й думаю, чи я б щось відчув, якби бабуся померла. Десь я читав, що люди часто відчувають, коли близьким загрожує щось погане. Тому я не дуже хвилююся.
Віка врешті засинає під пледом, тож я сиджу й ще із чверть години це все обмірковую, а тоді піднімаю її обережно й тягну до ліжка. Моя сестра спить міцно, коли вже засне — її ніщо не розбудить, навіть, якщо її підняти. Я завжди жартую, що хтось міг би вкрасти її уві сні.
Мене будить дзвінок. Мама. На щастя, бо перша думка була, що це з лікарні. А з лікарні з хорошими новинами не дзвонять.
— Що сталося? Чому ти дзвонив серед ночі?
Я розповідаю про бабусю й лікарню.
— Господи. Як вона?
— Не знаю, мамо, ти повинна подзвонити їм.
Вона дуже розгублена, я й не дивуюся.
— Знайди мені в Інтернеті номер.
Другою рукою я набираю на комп’ютері, що не вимикається ні вдень, ні вночі, назву лікарні й диктую їй номер.
— Ти вже знайшов?
— Ну, так. Зрештою, у тебе в хаті живе справжній звір Інтернету. Intemetus domesticus.
— Припини, — перебиває мама.
Це несправедливо, вона не мала б мене сварити. Вона повинна бути тут.
— Коли ти повертаєшся?
— Не знаю, — каже. — Зараз зателефоную до лікарні й передзвоню тобі, гаразд?
— Окі.
Моє сподівання, що дізнавшись про бабусю, мама одразу сяде в Кемпені на перший потяг до Крефельда, а там пересяде на автобус і приїде, виявилося абсолютно нереальним. Я чекаю на дзвінок, застигнувши, як воскова фігура Мадам Тюссо. Хапаю слухавку.
— Її вночі прооперували. На щастя. Все пройшло добре. Це був перитоніт. Бабусі доведеться побути якийсь час у лікарні. Тобі потрібно привезти їй речі, піжаму, зубну щітку, пасту, всяке таке.
— Мені? Але ж ти повернешся?
Відчуваю, що от-от розплачуся.
— Розумієш, це не так просто, я ж не можу отак кинути пана Ганса. Мені спочатку потрібно переговорити з відповідними особами… Вони мусять знайти йому доглядальницю на заміну. Це стара хвора людина.
Я не витримую.
— Бабуся теж стара хвора людина! Тобі важливіше піклуватися про якогось діда, ніж про власну матір!
— Феліксе, припини. Мушу закінчувати, у мене мало хвилин. Я куплю новий пакет і передзвоню, добре?
— Чекай! — у моєму голосі, певно, чути відчай, бо мама не кладе слухавку. — Мені не йти до школи?
— Чому ж ні?
— А лікарня?
— А, лікарня. Візьми речі, розбуди Віку й одразу їдь, прийдеш на другий урок, якщо затримаєшся. Не можна занехаювати навчання, Феліксе.
«А тобі не можна занехаювати нас», — думаю, але нічого не кажу.
— Ну, то тримайся, — додає вона насамкінець і роз’єднується.
Шоста. Зазвичай уранці я страждаю на те, що називаю синдромом поганого ранку. Симптоми: очі затуманені, трохи закислі, напівсліпі, рот постійно роззявлений і позіхає, відсутня координація руху кінцівок, неможливість зосередитись. Минається після першого уроку, хіба що перші два — математика, тоді проходить після другого або тримається до кінця дня. Зараз, на диво, я не помічаю в себе жодного симптому.
Стаю під душ, чищу зуби, із прикрістю з’ясовую, що паста закінчується: Віка вже встигла надрізати край, щітку треба вставити в отвір і вимазувати, доки в тюбику зовсім нічого не лишиться. Чого-чого, а економити мама нас навчила. Швидко вдягаюся. На щастя, мені не доводиться довго гадати, що вбрати. Натягаю джинси, до них одну з безсмертних чорних футболок. Футболка пожмакана, тож я розтягую її на всі боки, щоб трохи розгладити. Не знаю, чи мене взагалі пустять до тієї лікарні.