«У мене заблоковані емемеси», — пише.
— Заблоковані емемеси! — верещить Майка. — Ти здуріла. Не можна мати заблокованих емемесів!
— Та ну, усе можна. Чому ні?
— Треба було йому написати, що камера в телефоні зламалася або щось таке.
Ми сперечаємось, а повідомлення тим часом пішло. Я швидко дописую: «Окрім того, ти мав би пам’ятати, як я виглядаю».
Хихочемо.
«Вродлива блондинка з ногами до неба».
Я качаюся від сміху. Лягаю на траву й качаюся. Що як що, а вродлива блондинка з мене — як із хвоста сито. Чи як воно там.
— Ой-ой, ноги до неба! — регоче Зуза.
— Що ти хочеш від моїх ніг? — ображаюся я.
«Ти, здаєця, вчишся на медичному?»
— Здаєця! — регочемо ми ще більше. — Щось, здаєця, цей твій Міхал дуже вчений, ні?
— Слухай, Майко, а що коли б ти зараз від себе вислала? Думаєш, він зорієнтується, що це знову я, чи інший номер?
«Так, я буду лікарем», — пише Майка й вписує його номер.
Надсилає, чекаємо.
«То, може, ще якось зустрінемось?» — пише Міхал.
Не зорієнтувався. Або вирішив, що в мене два номери.
«Може», — відповідає Майка.
Протягом наступних днів, зустрівшись, ми читаємо всі ці есемеси й думаємо, що писати далі. До Зузи він уже взагалі не пише, переважно до Майки, і мені навіть трохи прикро, бо це ж я почала, але, мабуть, він зберіг той останній номер. Звісно, ми разом вигадуємо, що йому написати, і разом сміємося із цього, та все ж.
Він питає про все: про вік, де живе ця Анжела, яку музику любить слухати, тож ми вигадали їй уже цілу біографію. Що їй двадцять, мешкає в самісінькому центрі Варшави з видом на Палац культури. Що любить Емі Вайнхауз. Це я запропонувала, бо завдяки тій знайомій брата знала, хто це, і навіть те, що вона вживала наркотики й загинула трагічною смертю, принаймні раз вразила дівчат. Ну, і всяке таке. Загалом, ковбаски відійшли на другий план, ця забава затягує набагато сильніше.
Фелікс
Хатніми справами я вже ситий по горло, Опта продовжує хворіти, словом — ситуація фігова. На щастя, з бабусею все йде непогано. Я її щодня перевідую.
Я радий, що мама повертається в суботу, може, вона бодай ненадовго всім цим займеться, бо я вже просто не в стані. Не знаю, що вона скаже, побачивши отой рахунок за електрику, але вирішив цим не перейматися, це явно помилка — мама піде, з’ясує та й по всьому. Шкода, що я в такому віці, коли зі мною ніхто серйозно не балакає, бо я б уже, мабуть, сам усе владнав.
Нині п’ятниця. Боже, ще один день. Віка нині раніше прийшла зі школи, певне, посварилася з Орлицями, бо настрій у неї не дуже. Пішла до себе й слухає музику в навушниках.
Раптом хтось дзвонить, і я у вічко бачу, що це Орлиці. Ого, мабуть, прийшли вибачитися.
— Добридень, — каже одна з них. Я не пригадую, як вона зветься, зрештою, я й так їх завжди плутаю. — А Вікторія вдома?
— Вона в себе. Будь ласка, заходьте.
Стукаю до Віки, сестра виходить набурмосена, певне, думає, що я її примушу мити посуд.
— До тебе прийшли, — кажу.
Бачу, що вона вражена, навіть перелякана. Чому власне вона ніколи їх не запрошує?
— Привіт, Віко, — озивається ота перша. Та, що балакучіша.
— Що ви тут робите?
Не дуже моя сестра вихована, доведеться їй потім сказати, що так гостей не зустрічають.
— Ми прийшли тебе провідати, бо…
— … так якось по-дурному вийшло.
Я був правий, вони точно посварилися. Я давно зрозумів, що ніколи не зможу допетрати, чому ці дівчата сваряться. Хлопці так не конфліктують. Ну, мабуть, що ні, бо про це я теж небагато знаю, зрештою, у мене навіть гарного товариша немає. Та з моїх спостережень випливає, що це два різні світи. Бо коли я був у сестриному віці, то в моєму класі ще не існувало поділу на качків і ботанів. Тоді в мене були друзі, і все здавалося набагато простішим. Те, що розповідає мені Віка, просто на голову не налазить. Наприклад, нині хтось може бути твоєю найкращою подругою, а назавтра так тебе обмовлятиме, що на тобі й сухої нитки не залишиться.
— Віко, пригости подружок соком, у шафці є печиво, — кажу.
Печиво, щоправда, купувалося сто років тому, але ж воно, мабуть, не псується?
— То я вас, певне, залишу, — продовжую, — і піду провідати бабусю.
— А як бабуся почувається? — питається одна з Орлиць.
— Уже краще, — відповідаю з усмішкою. — Ну, то я повернуся годинки через дві, га?
— А хтось із дорослих буде? — питає ота чорненька. Вона виглядає, наче Мелані Б., Scary Spice, і її точно можна злякатися. Здається, що коли вона отримувала дарунки від фей, то всі принесли торбинки — ба! цілі мішки — самовпевненості. — Бо моя мама питала, чи будуть дорослі.