— Це не моя вина!
— Я знаю, що не твоя, просто стверджую факт. Фелікс утомлений, на нього забагато лягло…
— Він упорається, він дуже меткий.
— Врешті хлопець почне завалювати школу. Віка знову ходить насуплена й наїжачена… Знаєш, вона скоро досягне віку, коли дуже потрібна мати.
— Ти думаєш, мені легко їх залишати?! — вибухає мама. — Я щоразу, як їду, півдороги плачу! Щодня ридаю в подушку! Невже ти вважаєш, мені легко так ішачити?!
Що приємно ходити по чужих домах, легко мити їм дупи, легко прибирати не власне сміття?! Що мені легко полоти їм бур’яни й мити їхні вікна, а не власні?
Дивно. Я думав, що догляд за літніми людьми виглядає інакше. Але, мабуть, їй потрібно там трохи допомагати, бо навряд прикута до ліжка людина пилососитиме чи митиме вікна.
— Ти гадаєш, мені легко повертатися сюди? — продовжує мама. — Усе розвалюється, йде шкереберть, а я просто втомлена. Повертаюся, і перше, що бачу — величезний рахунок за електрику. Ти справді вважаєш, що в мене легке життя?
«Усе шкереберть», — думаю гірко. Мені стає прикро. Адже я весь час так стараюся.
— Ну, все, все, Ганю, заспокойся, мусимо якось це вирішити, бо так не може бути. Добре, що в мене взагалі є хоч якась пенсія, бо що б ти сама робила?
— Зараз почнеш казати, що ти мене утримуєш! І дивуєшся, що я їду заробляти власні гроші? Якась гідність у мене ще лишилась!
Я більше не слухаю, не можу. Мені стає шкода мами, але залишається прикре відчуття, що вона взагалі не цінує моїх зусиль. Бабусиних теж ні, бо я не вірю, аби бабуся щось їй закидала, проте мама завжди нервова перед виїздом…
Наступного дня мама їде. Це дивне відчуття: мабуть, через те, що її так довго не було й вона так швидко виїхала знову, мені здається, що в нас просто був гість, хоча після тієї підслуханої розмови я знаю, що вона теж дуже переживає. І все-таки… Приїхала на вихідні та й по всьому. Я навіть відчував за потрібне питати, чи вона не хоче кави чи чаю. І пояснювати, чому поклав у пральну машину світлі речі впереміш із темними й кольоровими. Я не дуже розумію цей розподіл. Наприклад, біла футболка із чорним Че Геварою і червоним написом Viva la Revolution — біла, а не кольорова. Сірі джинси вважаються темними. Мама не розуміє, що коли я ввечері вмикаю пральну машину, то роздумування, як посортувати речі — останнє, чого мені хочеться. Головне, щоб вранці ми з Вікою мали хоч якийсь чистий одяг. А вона вичитує мені через це прання, а тоді ходить по хаті й намагається щось зробити чи переставити, так, наче хоче будь-якою ціною продемонструвати свою присутність.
— Я казала ставити чашки денцем догори, — каже мама насамкінець, так ніби вже не має чого більше сказати. — А ці великі тарілки складай окремо, і малі окремо, бо поб’ються.
Мені здається, що мама не розуміє одного. Не розуміє, що коли вона зникає надовго, ми так чи інакше запроваджуємо інші правила. Бо якби я мав тут жити за її порядками, то, скоріш за все, не мав би часу навіть на домашні завдання. Адже коли мама є, вона все прибирає й витирає до блиску. І готує обід із двох страв. І все прасує — вона не уявляє, як можна піти до школи в непрасованій футболці. У неї є час на це, врешті, вона не працює. Однаково, якби я до списку своїх обов’язків додав нові, щоб мама була більш задоволена, вона б не помітила цих зусиль. Усе марно.
— Наступного вівторка у Віки знову батьківські збори, — завдаю удару у відповідь. — Мені йти туди, чи краще, щоб ніхто не йшов? Востаннє теж був я. Може, не йти вдруге, щоб не виглядало дивно?
— Не знаю… — зітхає мама, сідаючи в крісло. — Що мені робити, Феліксе, от скажи? Адже я мушу їхати. Але якщо в школі в тебе чи Віки дізнаються, що я лишаю дітей самих, вас можуть забрати в мене. Назавжди. Розумієш?
— Тобто як це забрати? — я здригаюся. Тоді, коли санітар казав, що не може так нас лишити, я теж боявся, але те, що каже мама, звучить набагато гірше. Особливо оте «назавжди».
— Звичайно. До сиротинцю. Позбавити мене прав. Бачиш, так воно є: навіть якщо дитина відповідальна й усе таке, за законом вона не може бути сама.
— Але я вже не дитина.
— Але Віка так. Окрім того… Ти теж. Ну, юридично.
— Окрім того, ми лишаємося з бабусею. Адже Бабі повнолітня, — додаю я з посмішкою.
— Але вона хвора. Тому, Феліксе, маємо про дещо домовитися. Ніхто, абсолютно ніхто, не може знати про цю ситуацію. Нічого не кажи в школі. До Віки йди, скажеш, що я хвора.
— Я минулого разу казав, що ти хвора.
— А… Ну, тоді скажи, що я поїхала на курси. Вигадай щось. Заплати, що вони там хочуть, страховку абощо, на кожних зборах збирають гроші. Якщо у твоїй школі щось від мене хотітимуть, теж кажи, що я поїхала. Я завжди можу подзвонити й поговорити з учителькою.