— Мамо, від мене ніхто нічого не хоче.
— От і добре.
Коли назавтра мама виїжджає, мені навіть не дуже сумно. Я думаю, скоріше, про те, що все входить у звичну колію повертається до попереднього стану. Мій день виглядає тепер так:
Прокидаюся о шостій. Готую Віці сніданок і бутерброди до школи. Віка репетує, що не їстиме пластівців, тому я сам їх з’їдаю, канапку вона теж не хоче, тому залишаю її бабусі, а тоді згадую, що бабуся на дієті, тож забираю канапки до школи. Віка кричить, що не може знайти жодної чистої футболки, і я шукаю в кошику для брудної білизни щось, що можна вдягти. Або позичаю їй свою. Готую сніданок бабусі. Треба вважати, бо ця чортова кашка швидко пригорає. Годую бабусю, бо та ще не встає. Потім даю їй судно. Це така посудина, куди бабуся пісяє під ковдрою. Виношу його, виливаю, споліскую. Віка кричить, чому я дав їй сніданок у коробці для заморожування, повна лажа, і чому ніхто не може купити їй ланч-бокса. Добігає за двадцять восьма, а Віка досі не зібрана, якось її змушую й ледь не виштовхую з дому. Хай хоч вона не спізниться. Застрибую під душ, натягаю, що підвернулося, перевіривши тільки, чи не смердить, повертаюся по ключі, бо через це все сіра маса в моїй голові дещо перегорає. До школи біжу. Почуваюся, наче день почався вчора. Згадую, що в пральній машині лишилося мокре прання. Пишу Віці есемес, щоб розвісила, щойно повернеться, надсилаю одразу, бо забуду. Вбігаю й не перевзуваюся, бо знову забув кеди.
Дорогою наштовхуюся на директорку Смочинську, її погляд одразу зупиняється на моїх кросівках, на які налипло трохи грязюки. Каже мені негайно перевзутися, а коли пояснюю, що змінки в мене, на жаль, немає, вона сичить як змія й заявляє: «Щщщожжж, у такому раззз і підешшш на урок у шшшкарпетках». Не маю вибору, бо вона забирає в мене взуття й каже прийти по нього після занять.
Чудово. Смочинська, дебела блондинка з напрочуд маленькими, пухкенькими ніжками, завжди ввіпхнутими в червоні шпильки, мабуть, не усвідомлює, що вона щойно цілковито мене прибила — ба, добила остаточно.
Звісно, щойно я заходжу на математику, вибухає сміх. На щастя, математичка мені навіть подобається. Вона ще не зовсім ненормальна. Якщо чесно, іноді я навіть замислююсь, що вона тут робить. Малиновській не більше тридцяти, у неї світле волосся до плечей і вічно стурбований вираз обличчя. Думаю, що після кожного уроку з нами в неї відчуття, наче її трактор переїхав.
Мій клас сидить так, як в автобусі під час екскурсії. Найметкіші й найсильніші займають місця ззаду. У класі так само. Парти стоять у три ряди, останні шість місць займають шестеро качків. Їх рівно шестеро, а ці три парти саме трошки більші, наче з іншого комплекту, немов хтось їх зробив спеціально для них, більше того, наче спеціально для них облаштував цей клас.
Ці здоровила виглядають, якщо не як родичі, то принаймні як герої одного фільму про гангстерів, реперів чи сатаністів. Вони широкоплечі, мають темне, дуже коротке волосся, і прищі. Носять на шиї великі навушники, які ніхто не в змозі переконати зняти під час уроку: кажуть, що вони ж не слухають музику зараз, а правила школи не забороняють носити навушники. Учителі їх бояться, тож загалом здоровила роблять, що хочуть. І вже точно на уроках Малиновської, бо ті із середніх рядів, хлопці трохи нижчі й слабші, які хотіли б задаватися зі здоровилами, а також усі ці хамовиті дівчата в емо-нашийниках, які мріють, щоб котрийсь із качків захотів зустрічатися з ними, і навіть ботани й слабаки на передніх партах, математичкою не надто переймаються.
Здогадайтеся, за якою партою я сиджу. Я знаю, з точки зору багатьох це повний відстій, бо за першою. А як на мене — найкращий вибір. По-перше, у полі зору вчителя перших парт не існує. Якби вчитель хотів стежити за учнями з перших парт, йому довелося б постійно нахиляти голову або притискатися до дошки. Тож насправді, це я міг би робити, що заманеться, якби хотів. Іноді я користуюся цим привілеєм під час дуже нудних уроків. Буває, книжку читаю, чи навіть батончик жую, ніхто на це переважно не звертає увагу, бо всі зосереджені на тому, що відбувається на середині чи в кінці класу. На жаль, це не стосується ситуацій, коли ти заходиш до класу після дзвінка й у самих шкарпетках. Безвихідний варіант.
Я заходжу, наче нічого не сталося, ігноруючи сміх.
— Чому ти в самих шкарпетках? — питає Малиновська.
Питає по-людськи, а не як учителька. Я замислююсь, чи відповісти по-людськи, чи як по-учнівськи. Якщо відповідати по-людськи, це звучало б приблизно так: «Бо ідіотка-директорка конфіскувала в мене взуття і, мабуть, закінчиться тим, що до них напісяє її кіт, або вона сама від нудьги, бо, як відомо, вона нічого не робить, сидить собі в кабінеті й п’є каву одну за другою, а школа занедбана». Якщо відповідати, по-учнівському, то це було б приблизно так: «Дуже перепрошую, на жаль, так сталося, це більше не повториться». Мені хочеться відповісти по-людськи, однак обираю безпечний, чи принаймні трохи іронічний, проміжний варіант.