— Це на прохання директорки.
— Гм, — відповідає Малиновська. Це, мабуть, теж безпечний компромісний варіант, не скаже ж вона, що директорка здуріла. — Ну, що ж, сідай.
Одна надія, що вона не кликатиме мене до дошки. У самих шкарпетках біля дошки — оце б насправді було весело.
Оскільки я без взуття, під час перерви я не виходжу на подвір’я, і навіть на обід не йду. Перебігаю лише з класу до класу, в ідеалі так, щоб мене ніхто не помітив. Я б волів не зустріти Опту. Тобто інакше: ні про що інше я не мрію так, щоб побачити Опту, однак невідомо, чи вона мріє побачити мене з ногами в білих махрових шкарпетках. А радше колись білих, бо білими їм уже ніколи не бути. Утім, якраз перед останнім уроком, а сьогодні це англійська, я наштовхуюся просто на неї.
— Привіт, Феліксе, що з тобою? — стурбовано питає вона. — Я шукала тебе, а ти десь пропав. Я вже думала, щось сталося.
— Ні… Нічого. Я сьогодні не надто мобільний.
Її погляд падає на шкарпетки і, звісно ж, вона вибухає сміхом.
— Ти так прийшов?
— Звичайно. Черевики довелося продати, щоб хліба купити, і йшов я босака, небога, крізь трясовину й болота.
— Директриса?
Киваю.
— Може, це якийсь фетиш? — кидає вона й хихочемо вже разом. — Як справи? Як бабуся?
— Непогано, — кажу й зітхаю. — Можна, я тобі щось скажу, але пообіцяй, що збережеш таємницю?
Опта киває. Не знаю, про що вона думає, але раптом дівчина хмурнішає.
— То ходімо, вийдемо, перерва ще десять хвилин.
— Ти хочеш вийти в такому вигляді?
— Звичайно. Ці шкарпетки я вже навряд чи поверну до магазину, як нові, тож… яка різниця. Крім того, на вулиці сухо й тепло.
«Було», — додаю подумки, коли виходимо із приміщення. На жаль, сіється мжичка. Це навіть приємно, але… якусь мить я думаю, що сказала б мама, побачивши мене так, у шкарпетках під дощем. А тоді, що я, мабуть, майже дорослий, коли мама далеко й уже не питає, чи я, бува, не змерз.
— То що ти хотів мені сказати? — питає Опта.
— А ти нікому не скажеш?
Вона торкається голови двома пальцями, як солдат, що від дає честь.
— Мама знову поїхала. Виявилося, що із цим рахунком нічого не можна зробити, його потрібно заплатити, а в неї там була готова робота. Бабуся вдома, але взагалі не встає, ну, і мама лишила мене так з усім цим. І ще сказала, нікому не говорити.
— Але мені ти сказав.
— Ти — інша справа.
— Але ж усе не так погано, — вирішує Опта. — Ти ж даєш раду.
— Даю. Але йдеться про те, що…
Чорт, у мене очі сльозяться. Чому я так усім переймаюся? Невже не можу просто прийняти факт, що мені трошки важче, ніж іншим?
А вона мовби читає мої думки. Кладе мені руку на плече. Кладе. Мені. Руку. На. Плече. Я почуваюся, наче на мене сів вогняний птах. Шкіра біля шкіри. Пече.
Я, мабуть, дивно виглядаю, ковтаю повітря, ніби задихаюся, і вона знімає руку. І нічого не каже. Вона знає. Нарешті відзивається, і я ладен благословити її за це.
— Чому тобі так погано через це, Феліксе? Йдеться про те, що ти знову мусиш це все робити?
— Не знаю. Мені б просто хотілося, щоб було нормально. Я б хотів, щоб моя мама була така, як інші мами, щоб вона просто була. Моя сестра, вона… важка. Усе важке.
— Принаймні в тебе є мама, — каже вона.
— Ну так, але в цьому, здається, нічого особливого.
Мовчить. У повітрі, між крапельками дощу, зависла якась тиша, і ми обоє мовчимо, хоч ще не знаю, чому.
— То тепер я тобі щось скажу, — говорить Опта.
І знову мовчить.
— Чорт, ти навіть не уявляєш, як це важко.
Іде дощ, але я вже навіть не думаю про мокрі шкарпетки.
— Моя мама… — Опта набирає повітря, наче збирається пірнути. — У мене немає мами. Вона померла.
До біса, я не знаю, як реагувати. Чому вона раніше не сказала?
— Чому ти раніше…
Вона перебиває мене.
— Тому що доки хтось не знає, то думає, що в мене є мама, як майже у всіх. І тоді вона, мовби трішечки жива. Звичайно, це все містифікація й не можна прикидатися безкінечно, але на мить, доки комусь не скажу, цей хтось думає, що… ну, розумієш… що я нормальна. Така, як усі.