— Ти не така, як усі! — вигукую, і, звісно, мені йдеться не про її маму.
«Але не тому… — доповнюю подумки. — Ти незвичайна, але не тому…»
Господи, чому я не можу висловитися? Спогад про руку продовжує випалювати слід на моєму плечі.
— Мені дуже шкода. Чесно.
Не знаю, як я це роблю, але наважуюся. Кладу свою руку на її. У неї маленькі долоні, м’які, теплі пальці, трохи пухкенькі. Я б хотів, о Боже, якби це було можливе! — я б хотів, щоб моя рука лишилася тут назавжди.
— Вона загинула в аварії, — швидко каже Опта, наче повторює якусь мантру. — Вона не страждала, бо це сталося миттєво.
— Зате ти страждаєш.
Їй не потрібно погоджуватися. І тоді я знову наважуюсь. Міцно обіймаю її, так міцно, як можу. Я в житті не обіймав жодної дівчини. Зараз я думаю, що до цього моменту зі мною в житті взагалі нічого не відбувалося. Це відчуття ні з чим не порівняєш. Ми змішалися, злилися в одне ціле, немов хтось поклав у каструльку дві плитки шоколаду й підігрів — за мить між ними не буде жодної різниці, вони зіллються в одну масу. Так я це відчуваю. Дощ посилюється, мої бурі шкарпетки мокнуть у калюжі, а я цього зовсім не відчуваю, ані дощу, ані холоду, ані нічого. Відчуваю лише її. Відчуваю її груди. Відчуваю, що в мене зараз станеться серцевий напад, що я розірвуся, вибухну. Якби мала бути блискавка, вона могла б вдарити тут і зараз, між нами, у цих обіймах.
Гроза не вибухає, сіється дрібний дощ. Потроху стає ніяково, бо ми обнімаємося й не знаємо, що далі. На мить майнула думка, чи не мав би я її поцілувати, але навіть натяк на це мене лякає. Врешті ми відсторонюємося.
— У мене уроки вже закінчилися, а тобі випадково не треба було на ще якийсь?
— На англійську, — кажу, а точніше хриплю, наче хтось, позбавлений їжі й води, ослаблений або після операції, хтось, хто на секунду розучився говорити.
— Дзвоник був десять хвилин тому, — говорить Опта. І додає: — Я ніколи із жодним хлопцем не обнімалася. Я це кажу просто, щоб ти знав.
— Я теж ніколи… із жодною дівчиною.
І ми сміємося удвох, а дощ посилюється, наче теж хоче посміятися з нами. І знов обнімаємось, а тоді, коли лунає дзвоник на наступну перерву, вона каже розсудливо, що якщо я застуджуся й захворію, то не буде кому вести господарство. Ми повертаємося до школи, від входу тягнуться мої мокрі брудні сліди. Найбільше мене радують ті, що лишаються в кабінеті директорки, коли я йду забрати своє взуття.
Ніколи не думав, що не встигнеш озирнутися, а життя може стати настільки чудовим.
Віка
— Брехуха! — кричать вони. — Чмо нещасне! І що, татусь купить тобі новий телефон? На пару з мамусею, яка невідомо-куди поїхала! Ха, ха, ха!
— Звичайно, купить. Ви дурні! А мама повернулася. І сказала, що купить мені на день народження Пенні-борд, бо заробила купу бабла!
— Сренні тобі купить твоя мама!
— А мені на твоєму місці було б соромно когось додому запросити! Ви бачили, який там срач? Господи!
Я втягую голову в плечі. У мене вже немає сил захищатися. Я пересідаю за вільну парту спереду, щоб бути від них якомога далі. Мені дуже прикро, що через усе це я втратила подружок. Невже не можна мати нормальної родини?
Після уроків я повертаюся сама, немає вже будиночка на дереві, немає операції «ковбаски», немає нічого. Вдома теж нікого немає, тобто, є бабуся, але вона спить, їсти нічого, а я через усі ці переживання забула пообідати в їдальні. Йду до своєї кімнати й дістаю телефона, аби в щось пограти, хоч це складно, бо екран побитий і погано видно, що там на ньому. Отримую есемеску від Фелікса. «Ти вже вдома? Як бабуся? Я трохи затримаюсь».
А потім мій погляд чіпляється за ті есемески, що їх ми писали тому чувакові, Майклові. Тоді ми ще з Орлицями товаришували. І все, звичайно ж, мусила зіпсувати моя сімейка. Перечитую їх усі, і мені стає смішно, бо я пам’ятаю, як це було весело. І раптом вирішую: напишу йому щось. Вони мене кинули, а історія затихла, принаймні розважуся.
«Привіт, Майкле, як справи?» — пишу.
«А хто це? — відповідає він невдовзі. — Це Анджела?»
«Ні, Анджела хвора, — пишу я. — Вона тоді писала з мого телефона. Це… — я замислююсь. Яке ім’я вибрати? — Олівія».
«Я люблю оливки, особливо зелені», — приходить відповідь.
«А я не дуже», — відписую.
Я справді терпіти не можу оливки.
«Ще полюбиш, — пише він. — У тебе є профіль на ФБ?»
«Звичайно», — пишу й починаю панікувати.
«А яке в тебе прізвище?»
Я знаю, я справді знаю, що не можна нікому казати свого прізвища.
«Це… закритий профіль, — відповідаю. — Пізніше скажу, зараз більше не можу говорити».