— Ти вже вдруге приходиш на збори замість батьків, — каже неприємна класна. У її голосі немає стурбованості, скоріше звинувачення. Тож я б точно не був відвертим із нею, навіть без маминого прохання не казати нікому, як воно насправді є. Хоч мені й не легко брехати, особливо так, просто в обличчя.
— Мама поїхала на курси, — кажу. — А на минулих зборах вона хворіла.
— Важливі курси, наскільки я розумію, — класна криво всміхається.
— Ну., я не знаю. По роботі.
— А мама де працює? Бо вона не записала в журналі місця роботи.
— Вона медсестра. Працювала в лікарні… а тепер доглядає хворих приватно. Вона працює на таку організацію… не пам’ятаю.
Що ж, сподіваюся, це звучить досить вірогідно.
— Ну, що ж… якщо говорити про Віку… то… Є певні проблеми. З її поведінкою. Може, через початок навчального року й ці всі зміни, бо я говорила з попередньою класною керівничкою і в неї не було жодних зауважень щодо Віки… А зараз учителі кажуть, що твоя сестра часто просто нечемна. Тому я б хотіла, щоб мама прийшла до школи, щойно повернеться з курсів. Коли вона приїздить?
— Точно не знаю…
— А з ким же ви зараз? Бо наскільки я пам’ятаю, тато з вами не живе.
Я полотнію ще більше.
— З бабусею.
— Ага. То, хай би, бабуся прийшла, якщо мама не може?
— Бабуся трошки прихворіла… Вона нещодавно вийшла з лікарні.
— Звісно… Розумію. Тоді я тебе не затримуватиму. Прошу, ось моя візитка. Попроси маму зв’язатися зі мною.
— Гаразд, — кажу. — Обов’язково.
Єдине, чого я хочу — чимскоріш вийти звідси. Я майже вибігаю із класу. Поняття не маю, чого я так боюся, але я просто не люблю ані такого вигадування, ані виправдовування. А Віка отримає за свою погану поведінку. Могла б якось постаратися, враховуючи обставини. Я злий на неї. Якби вона поводилася добре й не нахабніла, у нас не було б жодних проблем.
Я спускаюся поверхом нижче, коридор уже порожній, усі батьки розійшлися, тільки я лишився останній, наче мене покарано. І раптом чую якісь звуки, тут о цій годині я б такого не чекав. Хтось грає на гітарі. Хммм… цікаво. Намагаюся визначити, звідки вони лунають. Звісно, клас музики. Я ж теж ходив сюди до початкової школи, я добре знаю, що за цими дверима. Я обережно прочиняю їх, розумію, що через свою цікавість потраплю колись до пекла, але не можу стриматися. Перше, що кидається мені в очі, це хмара рудих кучерів. Опта? Що вона тут робить?
Побачивши мене, дівчина ніяковіє.
— А ти що тут робиш?
— Я був у Віки на зборах, а от ти? Прокралася сюди й псуєш державне майно?
— Щось типу того. Як бачиш, бринькаю потроху. Тут гарна акустика. А моя вчителька музики тут працює, ти, певно, знаєш її з перших класів.
Наша школа — так звана комплексна. Тут розташована і гімназія, і початкова школа, початкова займає два перші поверхи, гімназія — останній. Опта ходила до іншої початкової, а я все життя в цій в’язниці. Але Салата викладає лише в початковій. Шкода, зараз музики нас навчає нудна Яросінська. Власне не стільки навчає, скільки перебуває в готовності підвестися й вийти із дзвінком, щойно урок закінчиться.
— Тебе Салацька вчить?
— Так. Але це збіг обставин. Я давно ходжу в Будинок культури на заняття до неї. Ну, вона й запропонувала мені користатися класом раз на тиждень. Це зовсім інакше, ніж удома. Окрім того… я готуюся до конкурсу. Є такий конкурс бардівської пісні в Будинку культури на Ловицькій… Вона мене на нього записала. Насправді це через два тижні. І я трохи боюся.
— Чому?
— Не знаю. Я не настільки добре граю, а співаю ще гірше.
— Ну, але якщо вона тебе записала…
— Когось треба було. Окрім того, їй подобається, що я граю.
— А що ти граєш?
— Не сміятимешся?
— Абсолютно.
— Моя мама обожнювала «Бітлз». Мак-Картні, Ленон, усі їхні пісні. Я із цим зростала.
— Ти співаєш «Бітлз»? Їм же сто років!
— І, на жаль, саме тому вони добрі. А ти що слухаєш?
— Ну, я не знаю… Різне. Казика люблю. «Леді Панк», «Громадянина Г.Ц.»… Хіп-хоп ще люблю… але теж досить старий…
— Оце справжній антикваріат, — каже вона й сміється. — Чи ми з тобою не прибацані?
— Бо?
— Прибацані бо, чи прибацані, тому що?
— І те, і те.
— Ми прибацані, бо слухаємо музику покоління наших батьків, і тому що наше покоління не в змозі створити нічого цікавого.
— А Емінем?
— Навіть Емінемові вже сорок років…
— Жартуєш?
— Ні, цілком серйозно. Наша епоха інвестує в комп’ютери, а не в музику… Так чи сяк…
— Ти співаєш англійською? — перебиваю.
— У тім то й річ, що ні. Це довга історія. Бо хоч «Бітлз» і були дуже відомими, хороших польських версій їхніх пісень ніколи не існувало. Дивно, еге ж?