Загалом я боюсь цієї тітки. Вона теж належить до важких людей, тільки з іншої причини. Вона мала й худа, у неї темне, коротко стрижене волосся. Думаю, що ми смішно виглядаємо поруч: коли я стою біля дошки, то принаймні на голову вища за неї і вдвічі товстіша. Вона важка тому, що в неї постійно стиснутий рот і незмінний вираз обличчя.
— Міхальська, — каже вона. — Маю для тебе задачечку.
Диктує, а я записую умову на дошці. А оскільки завдання дуже схоже на те, що було в домашці, я без проблем розв’язую його. Вона здивована, наче не може повірити, що цього разу в мене вийшло. І дає ще одне, складніше. Якось розв’язую, роблю одну помилку в обчисленні, але й так отримую четвірку за все. Четвірка з математики, господи, я, напевно, помру від щастя!
На перерві пишу есемеску Феліксу, що це завдяки йому. Може, для нього четвірка й не є супероцінкою, але мене вона точно рятує. Це найкраща оцінка, яку я отримала цього року.
Добре, що сьогодні п’ятниця, я вже втомилася від уроків. Але насправді погано… Бо щодня, коли я йду до школи, то думаю, що побачу Фелікса. Що, може, ми зустрінемося на подвір’ї. Що, може, кудись разом підемо. Навіть коли ми не бачимось, то я весь день сподіваюся. Бо — що тут казати — мені б хотілося, щоб він підійшов, заговорив, запросив мене кудись. Мені здається, я вже вичерпала свої можливості: тоді, коли ми щойно познайомились, і я прийшла до нього додому (ну, бо це була аварійна ситуація й навіть годилося запропонувати допомогу), і вчора, коли він учив мене математики. Я от думаю… Я не можу знову запропонувати йому прийти позайматися зі мною, це було б занадто, він не може щодня мені допомагати. Зараз, коли його бабусі краще, я теж не запропоную прийти допомогти йому. У середу репетиція, але до середи ще дуже далеко…
Знаю, знаю чого б мені хотілося. Просто хочу, щоб він запросив мене на побачення. Бо тоді б я знала, що це не просто так. Окрім того, я загалом хочу піти на побачення. Бо ніколи не ходила. Ну що ж, я його точно не запрошу, я віддаю перевагу старим принципам. Почекаю, може, колись надумає. А може, і ні, може, з його боку це лише дружба. Він сам сказав, що в нього немає друзів. Може, йому потрібна подруга, а не дівчина?
Мабуть, на вихідних витягну тата в кіно. Треба його, бідаку, трохи розважити. І мушу переконати його шукати роботу, бо він у цій хаті здуріє. Вбив собі в голову, що він старий і його вже нічого не чекає. Жах.
Віка
Не люблю вихідні. Знаю, що це дивно, їх усі люблять, бо не потрібно йти на роботу чи до школи. Але для мене школа і те, що буває після уроків — єдина розвага. І коли я хочу зустрітися з дівчатами в суботу чи неділю, вони ніколи не можуть, і я лишаюся сама. А потім часто дізнаюся, що вони десь були разом. Не знаю, чому вони мене не кличуть. Краще було б мати одну подружку, ніж дві. Бо дві — це пара, і вони можуть легко мене кинути й гарно розважатися самі. А якщо мати одну, вона б не могла на мене образитися, бо не мала б вибору.
Вчора ми попрохали бібліотекарку пустити нас за комп’ютер і робили собі профілі на Фейсбуку, тобто це були вигадані профілі, а я свій уже не чіпала, тільки подивилася, але Майкл не озивався. Показала дівчатам його профіль і вони теж його додали. Але наразі нічого більше не відбулося. Нудьга зелена.
Але найбільша нудьга в суботи й неділі. Я сиджу в цій хаті, бабуся лежить, Фелікс бринькає на синтезаторі. Сніданок, потім обід, який готує брат, тож їдло теж таке собі. Ніхто зі мною нікуди не піде, Фелікс навіть не хоче в «Монополію» зі мною зіграти. Від нудьги я почала читати книжки, що роблю рідко. Бо мені навіть телевізор не дають дивитися, Фелікс каже, що бабусі треба відпочивати, і забороняє вмикати «Disney Channel». І от ми саме обідаємо, коли бабуся питає Фелікса:
— А ти чого такий невеселий?
— Я?
— Ну, не я ж, — Бабі всміхається. — Мені добре. І знаєш, що? Здається, я вже більше не впісююсь.
— О, це класно! — вигукує Фелікс.
Я мовчу. Як їм не соромно говорити про це отак навпростець?
— То кажи. Ти чого такий сумний? Посварився з ким?
— Мабуть, із тою Оптою, — припускаю.
— Я не сварився з Оптою! — кричить Фелікс.
— А хто це — Опта?
— Феліксова дівчина, — пояснюю. — Вона руда, кудлата й химерно вдягається.
— Я тебе приб’ю, — говорить мені Фелікс, але бабусі явно цікаво. — Вона не моя дівчина!
— Ну, то подруга, — кажу. — Ти сам сказав, що вона твій друг, не заперечуй.
— Із дружби багато може початися, — філософствує бабуся. — Любов часто починається із дружби. Я і ваш дідусь… теж спочатку дружили. Він мені допомагав з уроками, добре знав математику…