Фелікс
Чорт забирай! Прокидаюся серед ночі й одразу розумію, відбувається щось недобре. Шкурою відчуваю. Прислухаюся в темряві. Так, здається, з бабусиної кімнати долинають якісь звуки. Плач? Підхоплююся й мчу нагору. Бабуся стогне.
— Бабусю, що з тобою?
— Болить, — зойкає бабуся. — Синку, синку!
— Що тобі болить?
Вона показує на живіт.
— Зараз я викличу швидку, усе буде гаразд, не хвилюйся!
Але насправді я не знаю, чи її заспокоювати, чи дійсно відразу викликати швидку.
— Не треба швидкої, ні, зараз минеться, — відважно каже Бабі, але я її не слухаю й збігаю донизу. Який там номер? Господи. Швидку шукаю в Інтернеті. Виявляється, викликати її не так просто. «А де саме болить?» «Який біль?» «Не знаю, — відповідаю, мене це реально бісить. — Бабусі дуже погано, вона ледве говорить».
Вони таки обіцяють приїхати. Чекаю — і це очікування страшенно тягнеться. Раптом чую лопотіння босих ніг по підлозі. Віка прокинулася.
— Бабусі погано. Я викликав швидку, — кажу.
Віка широко розплющує очі, вона в шоці.
— Ти був у неї нагорі? — питається.
Ні, звичайно, я телепат і здогадався, що бабуся захворіла.
— Так. У неї живіт болить. Дуже сильно.
— Ой. І що тепер? Що ми робитимемо? — Віка починає плакати. Раптом вона перестає бути бунтівною Орлицею й знову стає просто наляканою дитиною.
— Не турбуйся, зараз приїде лікар і потурбується про неї.
Чекаємо.
— Може, піднімешся нагору, а я тут почекаю на них? — пропоную.
Вона боїться.
— Мені страшно, — шепоче. — Я не хочу лишатися з бабусею сама. А раптом щось станеться?
— Гаразд. То я піду до неї на хвилинку, а ти чекай тут біля домофону, добре?
Вона киває. А я… я теж боюся. Але йду.
Ще на східцях відчуваю якийсь сморід, чорт, бабусю, здається, знудило. На щастя, вона змогла перехилитися й не обблювала себе й постіль, а лише підлогу коло ліжка. Я шукаю поглядом якусь ганчірку, але де я її візьму? Іду до ванної, виймаю із прання старий рушник, беру тазик з водою. І другий рушник, сухий. І туалетний папір. Бідна бабуся. Чую, як дзвонять у двері, мабуть, це санітари. Я встигаю прибрати, перш ніж вони піднімаються. Виходжу, щоб вони могли оглянути бабусю.
— Ми забираємо її, — каже незабаром один із них.
— Що з нею? — цікавлюся з острахом. Віка теж піднялася, приклеїлася ззаду до моєї спини й перелякано тремтить.
— Ще не відомо. Є хтось із дорослих?
— Ну, бабуся доросла.
— Ви мешкаєте самі з бабусею?
— Ні, мама є, але її немає, тобто вона поїхала на кілька днів.
Він суворо дивиться на мене.
— Мама вранці повернеться, ми вже їй повідомили, — брешу.
— Бо в цій ситуації… Не знаю, чи ви можете лишитися самі. А є хтось із родичів?
— Я можу подзвонити татові, якщо треба.
Це неправда. Зрозуміло, що я не дзвонитиму батькові.
— Не якщо треба, а обов’язково. Бабуся точно не повернеться швидше, ніж через кілька днів… Є підозра на… — він не договорює, а я нервово ковтаю слину. Мабуть, це помітно, бо він поплескує мене по плечу. — Нема чого хвилюватися заздалегідь, ми вчасно встигли. Дізнайтеся вранці в лікарні на Волоській, що далі.
— Добре… Але якби щось сталося, ви подзвоните мені? — знову глитаю. Пишу на аркушику номер телефону.
— І мамин номер, будь ласка, — каже він.
А мені хочеться, аби вони врешті зайнялися бабусею, яка весь час стогне, і припинили нас допитувати.
Ми з Вікою лишаємося самі.
— Ти справді дзвонив мамі?
— Ні, зараз глупа ніч. Мама встає на світанку до цього хворого чоловіка. Вранці їй подзвонимо.
— Вона два дні вже не дзвонила взагалі! Чому?
— Поняття не маю. Мабуть, дуже зайнята. Лягай уже спати.
— Подзвони їй, — просить Віка.
— Подзвоню, звісно, — піддаюся я. Насправді мені теж потрібна підтримка.
Дзвоню. Але ніхто не відповідає. Наскільки я знаю маму, її телефон лежить десь у сумочці. Навряд вона почує його уві сні.
— Подзвониш татові?
— Ні.
— Тоді я йому подзвоню! — Віка починає плакати.
— Але навіщо? Четверта ранку, Віко. Лягай.
— А тепер точно не засну.