— Дайте йому трохи кави, приведіть його до тями в який завгодно спосіб, — звелів лейтенант. — І безперервно лийте воду.
— Я не думаю, щоб він витримав до Санта-Марія де Ньєви у такому стані, сеньйоре лейтенант, — мовив сержант. — Загнеться по дорозі.
— Я візьму його до Борха, це ближче, — сказав лейтенант. — А ти разом з хлопцями зараз повертайся до Ньєви й повідом дона Фабіо, що ми одного схопили. І що решту теж схопимо. Я попливу з солдатами до гарнізону, і там уже покажу його лікареві. Він у мене не помре.
Відійшовши трохи вбік, лейтенант і сержант закурили. Жандарми і солдати крутилися довкола лежачого, обливали його водою, торсали, а він невпевнено пробував ворушити язиком і невиразно видавав якісь звуки.
— А якщо він не з їхньої банди, сеньйоре лейтенант? — спитав сержант.
— Тому я й беру його з собою до Борха, — відповів лейтенант. — Там живуть агваруни з пограбованих тими бандитами селищ, побачимо, чи вони його впізнають. Скажи донові Фабіо, щоб повідомив Реатегі.
— Цей тип щось говорить, сеньйоре лейтенант, — гукнув Малюк. — Ходіть-но, послухайте.
— Зрозуміло, що саме? — спитав лейтенант.
— Про якусь криваву річку, про християнина, який помер, — відповів Чорний. — Щось у цьому дусі, сеньйоре лейтенант.
— Бракувало тільки, щоб він, на моє лихо, виявився божевільним, — сказав лейтенант.
— Такі, як він, завжди несуть казна-що, коли одурманені, — пояснив сержант Роберто Дельгадо. — Потім у них це минає, сеньйоре лейтенант.
Вечоріло, Фусія й дон Акіліно їли варену маніоку, пили горілку просто з пляшки, а Фусія: вже темнішає, Лаліто, запали собі лампу, — вона схилилась, — ой-ой-ой, як заболіло, не можу випростатися, — і плачучи, впала на підлогу. Вони підняли її, вклали у гамак, Фусія запалив лампу, а Лаліта: думаю, що вже почалося, мені страшно. І Фусія: ще не бачив жодної жінки, яка б умерла під час пологів, — і дон Акіліно: я також, не бійся, Лаліто, я найліпший акушер у цілій Амазонії, чи можна до неї доторкнутися, Фусіє, чи ти не ревнивий? — а Фусія: ти вже старий, щоб я тебе ревнував, мацай, скільки хочеш. Дон Акіліно задер їй спідницю, став навколішки, щоб краще бачити, і раптом забіг Пантача: хазяїне, б’ються, — а Фусія: хто? — а Пантача: уамбіси з тим агваруном, якого привіз дон Акіліно, — і дон Акіліно: з Хумом? Пантача широко розплющив очі, Фусія ударив його в обличчя, — сучий сину, чого витріщився на чужу жінку? Пантача почав витирати розбитого носа, — пробачте, хазяїне, я прийшов тільки сказати, уамбіси хочуть, щоб Хум пішов геть, сеньйор знає, вони ненавидять агварунів, тому й розшаленіли, а ми з Ньєвесом не можемо їх стримати. Що, хазяйка захворіла? І дон Акіліно: йди краще подивися, Фусіє, бо вони його ще вб’ють, а я ледве переконав його, щоб він приплив на острів, — і Фусія: йолопи, сучі діти, чорт би їх ухопив, треба напоїти і їх, і Хума — тоді, може, порозуміються між собою, якщо не повбивають один одного. Вони пішли, дон Акіліно підступив до Лаліти й натер їй стегна та живіт, — щоб розслабилися м’язи і дитина вийшла легко, — а вона, то сміючись, то плачучи: ось я розповім Фусії, що ви скористалися оказією, щоб полапати мене, — і знову: ой-ой-ой, мої кістки, ой-ой-ой, немовби хто їх ламає! — а дон Акіліно: ковтни чарочку для заспокоєння. Вона випила й обблювала дона Акіліно, який гойдав гамак, — а-а-а, Лаліто, гарна дівчинко, — і болі почали минати. Кольорові вогники танцювали довкола лампи, — поглянь, Лаліто, світлячки, а знаєш, іноді, коли людина вмирає, то її душа перетворюється на світлячка й літає вночі, освітлюючи озера, ліси, річки. Коли я помру, Лаліто, біля тебе завжди літатиме маленький світлячок, це я слугуватиму тобі замість лампи. І вона: мені страшно, доне Акіліно, не кажіть, будь ласка, про смерть, — а він, далі гойдаючи гамак: не бійся, це лише я так, аби чимось розважити тебе, — і мокрою ганчіркою охолоджував їй чоло, — нічого з тобою не станеться, народиш дитину на світанку, по дотику відчуваю, що це буде хлопець. Хижка просякла запахом ванілі; вологий вітер приносив лісові шерехи, цвіркотіння цикад, гавкіт собак, відлуння бійки. І Лаліта: у вас дуже ніжні руки, доне Акіліно, це мене трохи заспокоює, і так гарно пахне, але хіба ви не чуєте уамбісів, доне Акіліно, а якщо вони заб’ють Фусію? — і він: це єдине, чого не може статися, хіба ти не знаєш, що він утілення диявола? А Лаліта: скільки років ви з ним знайомі, доне Акіліно? — а він: десь близько десяти, і ніколи він не попадався, хоч і вгрузав у найбридкіше болото, хоч і вплутувався у найнечистіші справи, але завжди вислизав із рук своїх ворогів, немов той вугор. І Лаліта: ви заприятелювали у Майобамбі? — а дон Акіліно: я був водовозом, це він зробив з мене торговця, — і вона: яким водовозом? — а дон Акіліно: ну, розвозив по домах воду в глечиках на своєму віслюку. Майобамба — містечко бідне, заробляв я самі мідяки, та й ті йшли на метилен для очистки води, бо як не будеш очищати — плати штраф. Одного дня з’явився Фусія й поселився в сусідній халупі, так ми і заприятелювали. А вона: який він був тоді, доне Акіліно? Що тобі сказати, ніхто не знав, звідки він приїхав, його запитували, а він ані пари з вуст чи просто брехав. Дуже погано говорив по-іспанському, Лаліто, якимсь суржиком, пересипаним бразільськими словечками. І одного разу Фусія: чоловіче, візьми себе в руки, живеш, як собака, хіба тобі вже не обридло? Почнімо торгувати, — а я: це правда, що як собака. І Лаліта: що ж ви зробили, доне Акіліно? Придбали великий пліт, Фусія накупив взуття, мішків з рисом, різних бавовняних тканин — токуйо, перкалю, пліт мало не тонув під таким вантажем. І я до нього: якщо нас обікрадуть, Фусіє? — а він: закрийся, йолопе, я купив собі револьвер. І Лаліта: отже, з цього ви й почали, доне Акіліно? Так, ми мандрували по таборах збирачів каучуку, лісорубів, золотошукачів. Вони просили: привезіть, будь ласка, наступного разу це чи те, — і ми їм привозили, а пізніше сконтактували з індіанцями. Це була вигідна торгівля, найкраща — на скляні кульки для намиста вимінювали каучук, на дзеркальця й ножі — шкури. Тоді ми й познайомилися з місцевими уамбісами, й вони дуже заприятелювали з Фусією, ти сама бачила, як вони йому допомагають, він для них — бог. А Лаліта: то вам добре велося? — і Акіліно: було б ще краще, якби Фусія не був втіленням диявола, він усіх обшахровував, і врешті нас почали проганяти з таборів, розшукувати з жандармами, отож нам довелося розлучитись; він пішов на якийсь час до уамбісів, а пізніше до Ікітоса, почав там співробітничати з Реатегі. Мабуть, ти там з ним познайомилася, Лаліто? І вона: а ви що робили, доне Акіліно? Ну, мені припало до смаку таке життя, Лаліто, подобалося ходити по всіх усюдах з власною халупою на плечах; як черепаха; я й далі торгував, але вже по-чесному. І Лаліта: ви були скрізь, еге ж, доне Акіліно? І він: на Укайялі, Мараньйоні, Уальязі. Щоправда, спочатку я не випливав на Амазонку, зважаючи на злу славу, яку залишив там по собі Фусія, проте пізніше, через декілька місяців, повернувся й одного дня, в одному з таборів над Ітайєю, не повірив власним очам, коли зустрів Фусію. Знаєш, Лаліто, це був уже торговець з широким розмахом, зі всіма паперами, як і належить; він розповів мені про свої справи з Реатегі. А Лаліта: ото, мабуть, радість була, коли ви зустрілися. І він: ще б пак, навіть сльозу пустили, ну й напилися ж ми тоді, згадуючи минуле. Фусіє, — казав я, — щастя