тобі всміхнулося, шануйся, будь чесним, не лізь більше в брудні справи, — а він: ти залишишся зі мною, Акіліно, і вважай, що виграв у лотерею, аби лише війна тривала далі, — і я до нього: отже, ви з Реатегі збуваєте каучук контрабандою? — а Фусія: оптом, старий, за ним приїжджають до Ікітоса й забирають запакованим у скрині, немовби тютюн. Реатегі стане мільйонером, і я також, не пущу тебе, Акіліно, підпишу з тобою угоду. А Лаліта: чому ви з ним не залишились? — а дон Акіліно: бо я вже почав старіти, не хотів жодних страхів, жодних в’язниць, — і тут раптом: ай-ай-ай, вмираю, спина! О, тепер почалося, Лаліто, потерпи, де ніж? Він саме тримав його на вогні лампи, коли увійшов Фусія. І дон Акіліно: ну як, нічого вони не зробили Хумові? — а Фусія: цмулять тепер масато разом з ним, Пантача й Ньєвес — також. Я не дозволю, щоб його вбили, він мені дуже потрібний, через нього можна підтримувати контакт з агварунами. Але ж і познущалися над бідолахою, хтось йому пахви припалив, аж гній тече, і вся спина в ранах, шкода буде, якщо він помре від зараження крові. І дон Акіліно: це з ним так розправились у Санта-Марія де Ньєві солдати й місцеві скупники, а лоб йому розбив твій приятель, Реатегі. До речі, ти знаєш, що він урешті виїхав до Ікітоса? А Фусія: їм немовби було мало, ще й голову йому поголили, схожий тепер на пуголовка, — і знову: ой-ой-ой, кістки болять, — а дон Акіліно: це його за те, що збунтувався, відмовив скупнику, який купував у нього каучук, здається, Ескабіно його звуть, — ми, мовляв, самі будемо продавати в Ікітосі. Крім того, агваруни відлупцювали якогось капрала, що приплив до Уракуси, і вбили його лоцмана, — а Фусія: дурниці, він живий і п’є тепер масато, це Адріан Ньєвес, той, якого я підібрав минулого місяця, — і дон Акіліно: знаю, але так кажуть. Лаліта тремтить далі, — дай мені щось, Фусіє, ради бога! А Фусія: значить, Хум ненавидить християн? Тим краще, нехай переконає агварунів, щоб давали каучук мені. Я маю великі плани, старий, не треба буде довго чекати, я повернуся до Ікітоса багатий, побачиш, як мене приймуть, хто з мене збиткувався. І дон Акіліно; приготуй води, Фусіє, допоможи, ти поводишся так, немовби батько хтось інший. Фусія наповнив глечик, розклав вогонь. Лаліта щоразу голосніше й частіше хапала ротом повітря, обличчя в неї розпухло, очі були, як у спійманої риби. Дон Акіліно став навколішки, погладив її, — вже трохи розкривається, Лаліто, вже скоро, потерпи. А Фусія: вчилася б у жінок уамбісів, самі йдуть до лісу й повертаються тоді, коли народять. Дон Акіліно пропікав ножа; голоси, що долинали ззовні, притлумлювалися тріском хмизу й сичанням води. І Фусія: от бачите, вони вже не б’ються, заприятелювали, — а дон Акіліно: буде хлопець, Лаліто, як я тобі й казав, мені треба вірити, чуєш, капірони гудуть, я ніколи не помиляюся. І Фусія: він трохи мовчазний, цей Хум, — а дон Акіліно: проте симпатичний, всю дорогу розповідав, як християни знедолили Уракусу своїм ошуканством. І Фусія: старий, під час наступної подорожі ти заробиш стільки, що аж страшно сказати, — а дон Акіліно: коли ти перестанеш літати в хмарах? — і Фусія: хіба тепер ти не бачиш змін на краще? А дон Акіліно: ніколи б не повернувся на острів, якби не ти, Лаліто, — і вона: коли ви припливли, ми вмирали з голоду, доне Акіліно, ви пам’ятаєте, як я розплакалася, побачивши консерви і макарони? І Фусія: ну й побенкетували ми тоді, старий, так наїлися, що потім аж животи боліли. А як довелося тебе вмовляти. Пам’ятаєш нашу розмову? Я казав, що ти можеш заробити добрі гроші. І старий: але ж це крадене, Фусіє, мене посадять, не хочу я продавати ті твої шкури й каучук, — а Фусія: люди знають, що ти чесний, адже усі в сельві платять тобі каучуком, шкурами, самородками. Коли тебе почнуть допитувати, то скажеш, що це твій заробіток, — а старий: я ніколи стільки не заробляв. І тут знову: ой-ой-ой, доне Акіліно, ноги зводить, поперек болить, Фусіє, ой-ой-ой. А старий: ні, не хочу, дикуни рано чи пізно почнуть скаржитися, приїде поліція, та й скупники також не стануть довго терпіти, коли я в них забиратиму прибуток з-під самого носа, — і Фусія: шапри, агваруни та уамбіси ладні перегризти один одному горлянки. Нікому не спаде на думку, що тут замішані християни, — а старий: ні, нізащо, — і Фусія: ти відвезеш товар далеко звідси, добре сховаєш його і продаватимеш тим самим скупникам по нижчій ціні, всі будуть задоволені. Старий врешті згодився, і Фусія: перший раз у житті я зважився на таке, Лаліто, поклався на чесність християнина; якщо старий захоче, то надурить мене, продасть усе і грошики покладе до власної кишені, він знає, що я тут як ув’язнений, навіть може мене виказати, піде до поліції і заявить: той, кого ви шукаєте, ховається на острові уверх по Сантьяго. Акіліно не приїжджав близько двох місяців. Фусія вислав човни на Мараньйон, але уамбіси повернулися ні з чим, — нема його, нема, не пливе, собака, — та якогось дня пополудні під час розливу Акіліно з’явився у гирлі протоки, привізши одяг, харчі, мачете й п’ятсот солів. А Лаліта: чи можна вас обняти і поцілувати як батька? І Фусія: жодного разу в житті, старий, я не зустрічався з такою чесністю, ніколи не забуду, Акіліно, що ти зробив для мене, я на твоєму місці утік би з усіма грошима. А старий: совісті в тебе нема, для мене більше важить дружба, ніж зиск, я вдячний тобі, Фусіє, бо завдяки тобі перестав бути злиденною собакою в Майобамбі, серце добра не забуває. Ойойой, ойойой, — і дон Акіліно: ну, зараз справді почалося, тужся, тужся, Лаліто, щоб він не вдушився при виході, тужся щосили, кричи. В руці він тримав ніж, а вона: молися, ойойой, Фусіє, — і дон Акіліно: я помасажую тебе тільки тужся, тужся. Фусія присунув лампу і дивився на Лаліту, а старий: розваж її трохи, візьми за руку, чоловіче, — а вона: води, помираю, пречиста діво, поможи мені, Христосе Багасанський, поможи мені, боже, боже, я ж тобі присягала, — і Фусія: ось тобі вода, не кричи тільки. Коли Лаліта розплющила очі, Фусія дивився на мату, а дон Акіліно: вже витираю тобі ноги, Лаліто, от і все, бачиш, як усе швидко. І Фусія: так, старий, це хлопчик, але чи живий він? Не ворушиться, не дихає. Дон Акіліно схилився, підняв його з мати — темного, опецькуватого, як мавпеня, труснув його, і залунав вереск. Лаліто, поглянь на нього, а ти боялася, тепер можеш поспати, — і вона: коли б не ви, то я б померла, хочу, щоб син звався Акіліно, — і Фусія: гаразд, задля дружби нехай буде, але ж бридке ім’я, — і дон Акіліно: а Фусія? І той: це подія — стати батьком, таке слід відзначити, — і дон Акіліно: спочинь, жіночко. Знадвору далі долинав неясний шум — це, мабуть, уамбіси, агварун, Пантача, лоцман Ньєвес перепилися й блювали. Кімната аж палала від світлячків, які вдарялися об стіни, — хто б міг подумати, що син народиться так далеко від Ікітоса, в лісі, як чунчі.