— Ви знову, дідуню, починаєте впиратися, — дорікнув йому Хосе. — Хвилину тому ви говорили про Зелений Дім. Куди ж іще приїжджав Чапіро на своєму коні? Що це за дівчата, які виходили поглянути на нього?
— Він приїжджав на свою ферму, — сказав дон Ансельмо. — А поглянути на нього виходили жінки, які збирали бавовну.
Сержант ударив кулаком по столу, сміх урвався, Чунга принесла ще одну тацю з пивом, а сержант: лейтенант Сіпріано спокійно дмухнув у дуло свого револьвера, ми дивилися й не вірили своїм очам. І раптом Семінаріо, розбивши склянку об стіну: лейтенант Сіпріано — син повії, з цим чоло неможливо розмовляти, він усіх перебиває.
— Знову почав лаяти його по матері? — спитала Дикунка, швидко кліпаючи очима.
— Не його, а лейтенанта, — пояснив Молодий.
— Давайте зіграємо в російську рулетку, сеньйоре Семінаріо, — запропонував сержант абсолютно спокійно. — Ви за свого Чапіро, а я за лейтенанта Сіпріано, побачимо тоді, хто з нас справжній чоловік.
— Ви думаєте, що лоцман утік, пане лейтенант? — спитав сержант Роберто Дельгадо.
— Ясна річ, навіть коли б він був не знати яким дурнем, — відповів лейтенант. — Тепер я розумію, чому він прикинувся таким хворим і не поїхав з нами. Видно, накивав п’ятами, як тільки ми відпливли з Санта-Марія де Ньєви.
— Але раніше чи пізніше він попадеться, — промовив сержант Дельгадо. — Навіть не поміняв собі імені, дурень.
— Мене більше цікавить той, інший, — сказав лейтенант. — То велика риба. Як там його звати? Тусія? Фусія?
— Може, цей тип і справді не знає, де він подівся, — висловив припущення сержант Роберто Дельгадо. — Може, й справді його анаконда проковтнула.
— Добре, спробуємо ще раз, — сказав лейтенант. — Інохоса, приведи-но того типа.
Солдат, що спав, сидячи навпочіпки і спершись об стіну, схопився на ноги, як автомат, і мовчки вийшов. Ледве переступив поріг, як його замочив дощ; він прикрив руками голову і, спотикаючись, почвалав через грязюку. Злива люто сікла селище, між водяних смерчів та поривів шаленого вітру агварунські хижки були схожі на зачаєних звірів. І лейтенант: у сельві, сержанте, я став фаталістом, щодня тільки й чекаю, що мене вжалить отруйна змія чи звалить лихоманка. А зараз це, й клятий дощ, який ніколи не закінчиться, ми нидітимемо тут цілий місяць, як щури у льосі. Е, через те зволікання все йде під три чорти. Коли замовк його гіркий голос, знову розлігся шум зливи у сельві, дріботіння краплин, що падали з дерев та хижок. Галявина була однією попелястою калюжею, десятки струмків текло в напрямку урвища, вітер доносив смердючі випари, які клубочились над лісом. Інохоса йшов, тягнучи за собою на мотузці чоловіка, що спотикався й гарчав. Солдат великими стрибками злетів по сходах хижки, і полонений упав перед лейтенантом долілиць. Руки в нього були зв’язані за спиною, він звівся на ноги, допомагаючи собі ліктями. Офіцер і сержант Дельгадо, сидячи на дошці, покладеній на козли, ще хвилину розмовляли, не дивлячись на нього, потім лейтенант звернувся до солдата: кава й анісівка там ще залишилися? Добре, вертайся до своїх, ми самі його допитаємо. Інохоса вийшов. З в’язня капотіла вода, немов з дерев, довкола ніг утворилася калюжа. Волосся закривало йому вуха й лоб. Під витріщеними недовірливими очима, які горіли, немов дві жарини, темніли кола. Між рештками сорочки виднілися пасма посинілої, подряпаної шкіри, а крізь штани, також подерті, світилися сідниці. Він тремтів і цокотів зубами. А лейтенант: ти не можеш поскаржитися, любий Пантачо, про тебе дбають, як про немовля. Спочатку тебе вилікували, еге ж, потім захистили від агварунів, які хотіли поламати тобі кістки. Може, сьогодні нам більше вдасться порозумітись? Я терплячий, Пантачіто, але цим не можна зловживати. Мотузка охоплювала шию полоненого, немов ошийник. Сержант Роберто Дельгадо нахилився й потягнув її кінець так, що Пантача змушений був підступити ближче до дошки.
— У Сепі тебе добре годуватимуть і ти матимеш де спати, — пообіцяв сержант Дельгадо. — Це не така сама в’язниця, як інші, там немає стін. Можливо, тобі вдасться втекти.
— Хіба ж це не краще, ніж дістати кулю? — спитав лейтенант. — Хіба не краще потрапити до Сепи, аніж би я сказав агварунам: дарую вам Пантачу, помстіться на ньому за злочини всіх тих бандитів? Ти вже бачив, як вони цього хочуть. Тож сьогодні не клей з себе дурня.
У Пантачі й далі був неспокійний, гарячковий погляд, бідолаха тремтів так сильно, що аж зуби цокотіли; він то вигинався, то втягував живіт, то випинав його. Сержант Дельгадо посміхнувся: Пантачо, ти ж не такий дурний, щоб узяти на себе всю провину й самому відповідати за всі злочини та вбивства, правда? І лейтенант, також посміхаючись: найкраще буде, якщо ми швидко з цим покінчимо, Пантачо. Потім дамо тобі тієї травички, яку ти так любиш, сам собі її завариш, ну то як? Інохоса увійшов до хижки, поставив на дошку термос з кавою, пляшку й швидко вийшов. Лейтенант відкоркував пляшку, простягнув її в’язневі, який, мружачись, потягнувся до неї всім тілом. Сержант міцно смикнув за мотузку, — ти, сучий сину, — Пантача впав до ніг сержанта, — спочатку забалакай, а потім пий. Офіцер узяв мотузку і змусив полоненого повернути голову в його бік. Грива волосся гойднулася, очі-жарини знову втупилися в пляшку. І лейтенант: ну й тхне від тебе, такого смороду я в житті не чув, аж нудить мене. Пантача розкрив рот, — дай хоч ковточок, сеньйоре, — потім захрипів, — щоб трохи зігрітися, бо всередині задубіло, один-єдиний ковточок, сеньйоре. А лейтенант: згода, тільки не так швидко, на все свій час, спершу скажи, де сховався той Тусія чи Фусія, де він? Але ж я вже сказав, сеньйоре, — Пантача весь тремтів, — він утік увечері, і ніхто його не бачив, — здавалося, що в полоненого зараз поламаються зуби, — сеньйоре, запитай уамбісів, якумама вночі приповзла, казали вони, і затягла його на дно озера. За всі його злочини, сеньйоре.