Лейтенант дивився на полоненого втомленими очима, наморщивши чоло. Раптом швидко відхилився вбік і вдарив його чоботом по голій сідниці. Захрипівши, Пантача впав на підлогу, але й далі скоса позирав на пляшку. Лейтенант потягнув за мотузку, розкуйовджена голова вдарилась об підлогу, — Пантачо, може, годі клеїти дурня, га? Де він? А Пантача: не знаю, сеньйоре, — потім завив і сам вдарився головою об підлогу, — напевне, вона тихенько вилізла й поповзла схилом, прослизнула в хижку, хвостом заткнула йому рота, сеньйоре, і потягла його, бідолаху; ой сеньйоре, хоч один ковточок. Якумама завжди так, її не почуєш, не побачиш, уамбіси казали — вона повернеться й нас пожере, тому вони також пішли, сеньйоре. Лейтенант копнув його ногою. Пантача замовк і став навколішки, — я сам-один залишився, сеньйоре. Лейтенант ковтнув з термоса, облизав губи. Сержант Роберто Дельгадо бавився пляшкою, а Пантача знову закричав: хочу, щоб мене відправили на Укайялу, сеньйоре, — обличчя в нього скривилося в плаксивій гримасі, — туди, де помер мій приятель Андреас. Я теж хочу там померти.
— Отже, твого хазяїна зжерла якумама, — сказав спокійним голосом лейтенант. — Отже, лейтенант набитий дурень, і Пантача може легко обвести його довкола пальця. Ой Пантачо!
Спраглі, палаючі очі полоненого дивилися на пляшку, а надворі шаленіла злива, вдалечині гримів грім, і блискавки час від часу освітлювали покрівлі, дерева, грязюку, які шмагав дощ.
— Він покинув мене самого, сеньйоре, — вигукнув Пантача з люттю в голосі, але погляд його, так само палаючий, був прикутий до пляшки. — Я давав йому їсти, бо він не вилазив зі свого гамака, а він покинув мене, інші теж пішли. Чому ти мені не віриш, сеньйоре?
— Можливо, він і збрехав щодо того імені, — промовив сержант Дельгадо. — Я не знаю у сельві нікого, хто б звався Фусією. Цей тип не дратує вас своїми байками? Я б його добре почастував кулею в лоб, сеньйоре лейтенант, та й по всьому.
— А той агварун? — спитав лейтенант. — Хума також зжерла якумама?
— Він пішов, сеньйоре, — прохрипів Пантача, — хіба я не казав тобі? Або, може, вона і його зжерла, сеньйоре, хто зна?
— Клятий Хум з Уракуси цілий вечір морочив мені голову, — сказав лейтенант, — а перекладав інший крутій, я їх слухав, як дитина, і вірив усім тим баєчкам. Ех, коли б я міг таке передбачити! То був перший індіанець, з яким я познайомився, сержанте.
— Усе це через того Реатегі, губернатора Ньєви, сеньйоре лейтенант, — промовив сержант Дельгадо. — Ми не хотіли відпускати агваруна. Але він наказав, ну і бачите, що зараз маємо.
— Пішов хазяїн, пішов Хум, пішли уамбіси, — заскиглив Пантача. — Я лишився сам зі смутком, сеньйоре, і мені страшенно холодно.
— Але Адріана Ньєвеса я спіймаю, клянуся богом, — вигукнув лейтенант. — Сміявся нам в обличчя, жив на наші гроші.
І всі там мали своїх жінок, сеньйоре, — по зарослому обличчю Пантачі текли сльози, він глибоко зітхав, — я лише мріяв про яку-небудь християнку, з якою міг би хоча б порозмовляти, про одну-єдину, та вони навіть шапру забрали з собою, сеньйоре, — від удару чоботом Пантача завив і зіщулився на підлозі. На кілька секунд заплющив очі, потім розплющив, і лагідно подивився на пляшку, — лише ковточок, сеньйоре, щоб зігрітись, бо всередині аж задубіло від холоду.