— Замовкни, Боласе, — сказав Молодий. — Бачиш, вона плаче?
Дон Ансельмо погладив Дикунку по голові, подав їй кольорову хустку — не плач, дівчино, це вже в минулому, що кому до того зараз? — а Молодий прикурив цигарку й затягнувся.
Сержант поклав револьвер на стіл і почав неквапом пити з порожньої склянки, але ніхто не сміявся. Його обличчя було, як у потопельника.
— Нічого не сталося, не хвилюйтесь, будь ласка, — просив Молодий. — Це вам зашкодить, маестро, присягаю, що нічого не сталося.
— Я пережив щось таке, чого ніколи в житті ще не відчував, — пробелькотів Мавпа. — А зараз благаю тебе, братику, ходімо вже.
А Хосе, немовби прокинувшись: це неповторно, братику, ти став героєм. Від сходів долинуло дзижчання дівиць, Сандра завила. І Молодий з Боласом: заспокойтеся, будь ласка, маестро, сидіть спокійно, — а Семінаріо вдарив кулаком об стіл, — тихо! Він підніс револьвер, приставив дуло до скроні, але очей не заплющив, тільки випнув груди.
— Ми з жандармами почули постріл, коли входили до селища, — промовила Чунга. — І крики. Ми почали бити в двері ногами, однак ви не відчиняли, тоді жандарми висадили їх прикладами.
— Чунго, хвилину тому померла людина, — зауважив Молодий. — Хто тоді думав про відмикання дверей.
— Він повалився на Літуму, — сказав Болас, — а потім обидва впали на підлогу. Той його приятель почав верещати, мовляв, покличте доктора Севальйоса, але від страху ніхто не міг поворухнутись. Та й зрештою це вже було непотрібно.
— А він? — тихо спитала Дикунка.
Сержант дивився на кров, яка його забризкала, і обмацував себе, цілковито переконаний, що це його власна кров, йому й на думку не спало встати, і він усе ще сидів на підлозі, обмацуючи себе, коли забігли жандарми з карабінами в руках, — спокійно, нікому не рухатись, якщо з сержантом щось трапилося, то ви дорого за це заплатите. Але ніхто не звертав на них уваги, непереможні й дівиці бігали по залі, натикаючись на стільці, арфіст чіплявся тремтячими руками то за одного, то за іншого, — хто, хто помер? — а жандарм став перед сходами і примусив позадкувати тих, хто намагався втекти. Чунга, Болас і Молодий схилилися над Семінаріо: лежачи долілиць, він усе ще тримав револьвер у руці, липуча пляма розпливалася в його волоссі. Приятель Семінаріо стояв навколішках, ховаючи обличчя в долонях, Літума далі себе обмацував.
— Жандарми питають — що трапилося, сержанте? Він напав на вас і ви змушені були його застрелити? — розповідав Болас. — А він безтямно кивав головою: так, так.
— Сеньйор покінчив життя самогубством, — сказав Мавпа. — Ми не маємо з цим нічого спільного, випустіть нас, будь ласка, нас чекають родини.
Але жандарми замкнули двері й пильнували їх, тримаючи пальці на спускових гачках та лиховісно позираючи на всіх і лаючись.
— Будьте людьми, будьте християнами, випустіть нас, — повторював Хосе. — Ми розважалися і ні в що не встрявали. Чим вам ще поклястися?
— Принеси згори простирадло, Марібель, — звеліла Чунга. — Треба його прикрити.
— Ти єдина не втратила розуму, Чунго, — похвалив її Молодий.
— Пізніше довелося викинути простирадло, бо плями неможливо було вивести, — сказала Чунга.
— З ними трапляються найдивніші речі, — зітхнув арфіст. — Інакше живуть, інакше вмирають.
— Це ви про кого, маестро? — спитав Молодий.
— Про ту родину Семінаріо, — відповів арфіст. Якусь хвилину він сидів з напіввідкритим ротом, неначе хотів ще щось додати, але нічого більше не сказав.
— Хосефіно напевно за мною не прийде, — мовила Дикунка. — Вже дуже пізно.
Сонце вливалося крізь прочинені двері, палаючи, немовби нищівна пожежа, по всіх кутках зали. Небо над дахами селища було безхмарне й блакитне, виднілися позолочені хребти дюн та поодинокі низенькі ріжкові дерева.
— Ми підвеземо тебе, дівчино, — сказав арфіст. — Принаймні заощадиш на таксі.
Частина IV
Човен, підпихуваний веслами, нечутно пристає до берега, Фусія, Пантача й Ньєвес вистрибують на мул. Кілька метрів вони бредуть заростями, сідають навпочіпки, розмовляють упівголоса. Тим часом уамбіси витягають човен, маскують його гілками, затирають сліди в прибережному мулі й по черзі зникають у лісі. В руках у них дмухальні трубки, сокири, луки, на шиях — в’язки стріл, на стегнах — ножі й просмолені очеретяні трубки з отрутою кураре. Їхні обличчя, груди, спини вкриті татуюванням, а зуби й нігті пофарбовані, немов на велике свято. Пантача й Ньєвес озброєні карабінами, Фусія — лише револьвером.