Голос Фусії, якого обступили щільним колом уамбіси, ледве чути; дикуни несамовито гарчать, погрожують кулаками, плюються, тремтять від гніву. Над їхніми розпатланими чупринами з’являється рука хазяїна, озброєна револьвером. Він стріляє в небо — і уамбіси замовкають, стріляє вдруге — і жінки замовкають також. Лише собаки далі гавкають. А Пантача: чому хазяїн хоче зразу повертатися? Уамбіси змучені, я також змучений, уамбіси хочуть відзначити сьогоднішню подію, бо вони наражаються на небезпеку не задля каучуку чи шкур, а задля власного задоволення, колись вони знавісніють не на жарт і переб’ють нас усіх. І Ньєвес: річ у тім, що хазяїн хворий, Пантачо, він удає, що ні, однак не може цього приховати. Хіба раніше в таких випадках він не любив розважитись? А зараз навіть не дивиться на жінок і весь час лютує. Можливо, він скаженіє через те, що йому не вдається розбагатіти? Тепер Фусія й уамбіси жваво розмовляють — уже не чути виття, лютих вигуків, деякі обличчя повеселіли. Жінки мовчать, притискаючись одна до одної й обіймаючи своїх дітей та собак. А Пантача: він хворий? І Ньєвес: ясна річ, якось уночі, тоді Хум ще не відплив з острова, я увійшов і побачив, як жінки натирають йому ноги живицею, а він: чорт забирай, геть звідси. Розлютився, бо не хотів, щоб знали, що він хворий.