Фусія дає уамбісам настанови, і уамбіси зв’язують шкури, завдають собі на плечі кульки каучуку, нищать усе, що хазяїн забракував. Пантача й Ньєвес підходять до Фусії, і він: ці сучі діти щоразу нахабніють, не хочуть слухатись, ображають мене, чорт забирай, але я їх ще провчу. А Пантача: бо ви їм не дозволили відсвяткувати, хазяїне. І Фусія: дурню, адже довкола повно війська, ти, стовпе неотесаний, якби вони напилися, то святкували б два дні, покидьку, а ти перший був би серед них, тим часом могли б повернутися мурати чи наскочити солдати. Я не хочу ризикувати через таку дурість, нехай несуть товар до річки, чуєш, покидьку, і швидко. Кілька уамбісів уже спускаються схилом, Пантача, чухаючись, іде за ними, підганяє їх, але вони спускаються поволі, неохоче, мовчазні й понурі. Ті, що лишилися в селищі, бурмочуть, тиняються з одного боку в інший, уникаючи зустрічі з Фусією, який стежить за ними, стоячи посеред галявини з револьвером у руці. Нарешті очеретяні стіни вцілілої хижки спалахують. Уамбіси перестають тинятись, і, немовби вже заспокоєні, очікують, доки полум’я охопить хижку. Потім починають спускатися схилом, озираються, щоб ще раз поглянути на жінок, які зараз жменями кидають пісок на палаючу хижку. Доходять до лісу, і там їм знову доводиться прокладати мачете стежки, пробиратися між стовбурами, ліанами і малими озерцями. На той час, коли вони дістаються до берега, Пантача і його люди встигають витягти човен з гущавини і навантажити його здобиччю. Всі сідають у човни, відпливають; попереду — човен, на якому лоцман міряє веслом глибину. Вони пливуть решту дня, з короткою зупинкою, щоб підкріпитись, а коли вже темніє, пристають до берега, наполовину зарослого пальмами й колючими чамбірами. Розпалюють вогнище, викладають провізію, підсмажують маніоку, Пантача і Ньєвес кличуть хазяїна. А Фусія: ні, мені не хочеться їсти. Він розлягається на піску, підклавши руки під голову. Вони їдять, вкладаються один біля одного, накриваються ковдрою. І Ньєвес: аж дивно таким бачити хазяїна, якийсь чудний, не їсть, нічого не говорить. Це, напевне, через ноги, ти звернув увагу, що він ледве ходить і завжди відстає? Мабуть, вони болять, та й недарма він ніколи не знімає ані штанів, ані чобіт. Шуми розлягаються в темряві, пронизують її у всіх напрямках: дзижчання комах, відлуння води, що хлюпоче об каміння й прибережні зарості. В імлі світляки іскряться, неначе мандрівні вогники. І Пантача: я таки бачив, як ви сховали акітай, дуже красивий, уамбіси таких не роблять. А Ньевес: невже бачив? Як ти вважаєш, чому Хум утік з острова? І Пантача: не переводьте розмову на інше, ви везете цей акітай шапрі, ви закохалися в неї? Та як же я можу в неї закохатися, коли ми навіть не розуміємо одне одного, до того ж вона мені не дуже подобається. Значить, ви віддасте шапру мені, коли ми повернемося? Тієї ж ночі? Так, тієї ж ночі, якщо хочеш. Для кого ж тоді ви взяли цей акітай? Для якоїсь ачуалки? Хазяїн має на меті віддати вам якусь ачуалку? Ні для кого, для себе самого, бо я люблю вироби з пір’я. Просто так узяв, на пам’ять.
Боніфація почекала сержанта біля хижки. Вітер стовбурчив їй волосся півнячим гребінцем, у її поставі теж було щось півняче — ноги міцно впираються в пісок, округлий зад трохи випнутий. Сержант усміхнувся, погладив голу руку Боніфації, — слово честі, я дуже зрадів, коли побачив тебе здалеку, — її зелені очі трошки розширилися, сонце відбилося в кожній зіниці, немов там затремтіли маленькі вогняні стріли.
— Ти чудово начистив собі чоботи, — сказала Боніфація. — А мундир виглядає, як новенький.