Задоволена посмішка заокруглила обличчя сержанта, і очі примружилися.
— Його випрала сеньйора Паредес, — мовив він. — Я боявся, що піде дощ, але, на щастя, ані хмаринки. День достоту такий, як у П’юрі.
— Ти навіть не помітив, що я в обнові, — дорікнула йому Боніфація. — Тобі не подобається моя сукня?
— І правда, не помітив, — знітився сержант. — Тобі в ній добре, жовтий колір дуже пасує брюнеткам.
Це була сукня без рукавів, з квадратним вирізом і розширена донизу. Усміхнений сержант міряв Боніфацію поглядом з ніг до голови, далі пестячи її руку, а вона нерухомо стояла й дивилася сержантові в очі. Лаліта позичила мені білі туфлі, я міряла їх учора ввечері, вони мені тиснуть, але до церкви я їх одягну, — і сержант подивився на босі ноги Боніфації, занурені в пісок. Мені не подобається, коли ти ходиш боса. Тут це не має значення, крихітко, але коли ми виїдемо звідси, то ти повинна будеш ходити в туфельках.
— Спершу мені треба звикнути, — сказала Боніфація. — Хіба ти не знаєш, що в місії я носила лише сандалі? Це не одне й те саме, сандалі не тиснуть.
На терасі з’явилася Лаліта, стала біля поруччя: що чути про лейтенанта, сержанте? Її довге волосся було пов’язане стрічкою, на шиї блищало намисто з чагуїри. Губи в неї були нафарбовані, — ну й гарна ж ви жінка, — щоки нарум’янені, — я охоче з вами б одружився, — а Лаліта: лейтенант не приїхав? Немає звісток?
— Нічого нового, — відповів сержант. — Відомо тільки, що він ще не добрався до гарнізону Борха. Певно, там сильно ллє, і вони застряли на півдорозі. Та чого ви так хвилюєтеся, ніби він вам рідний син?
— Йдіть уже, сержанте, — мовила Лаліта досить неприязно. — Побачення з нареченою перед шлюбом приносить нещастя женихові…
— Наречена? — вибухнула мати Анхеліка. — Ти, напевне, хочеш сказати — наложниця, коханка?
— Ні, матусю, — лагідно заперечила Лаліта. — Наречена сержанта.
— Сержанта? — вигукнула ігуменя. — 3 яких пір? Як це трапилося?
Здивовані черниці підступилися до Лаліти, яка хоч і стояла в смиренній позі, склавши руки й похиливши голову, але недовірливо слідкувала за ними, хитрувато посміхаючись…
— Коли щось виявиться не так, то ви, сеньйоро, і дон Адріан будете винуватцями, — попередив сержант. — Адже це ви мені цю пастку наготували.
Він голосно сміявся, трусячись усім тілом. Лаліта склала пальці хрестиком, щоб відвернути нещастя, а Боніфація відступила на кілька кроків від сержанта.
— Ідіть уже до церкви, — повторила Лаліта, — ви накличете лихо і на себе, і на свою наречену. Чого ви сюди прийшли?
А для чого ж я ще міг би прийти? — сержант простягнув руки до Боніфації, — як не для того, щоб побачити свою кохану, — і вона відбігла, — захотілося, та й по всьому, — а тоді за прикладом Лаліти й собі схрестила пальці й теж сотворила заклинання над сержантом, який геть розвеселився, — ото відьми! — і сміявся до знемоги, — от якби мангачі могли побачити цих двох відьом…
Але ми ніколи не погодимося на таке, — і маленький тремтячий кулачок матері Анхеліки вистрибнув з рукава, злетів у повітря й зник у складках сутани, — ноги її щоб не було в місії. Черниці розмовляли з Лалітою надворі, навпроти головної будівлі, а в глибині саду бігали між деревами вихованки. Ігуменя здавалася трохи замисленою.
— За вами вона сумує найдужче, мати Анхеліко, — мовила Лаліта. — Каже: я найщасливіша, в мене багато матерів, та найулюбленіша — це мати Анхеліка. Вона навіть думала, що ви допоможете мені переконати ігуменю.
— То дияволиця, підступна й хитра. — Кулачок знову з’явився й зник. — Однак мене вона більше не улестить. Нехай живе з тим своїм сержантом, якщо хоче, але сюди вона не увійде.
— Чому вона послала тебе, а не прийшла сама? — спитала ігуменя.
— Вона соромиться, матусю, — відповіла Лаліта. — Вона не знає, чи ви приймете її, чи знову виженете. Хіба язичниця не може мати почуття власної гідності? Пробачте її, мати, подумайте, адже вона виходить заміж…
— Я хотів заскочити за вами, сержанте, — сказав лоцман Ньєвес. — Не знав, що ви тут.
Лоцман вийшов на терасу і сперся на поруччя біля Лаліти. Він був без капелюха, в білих бавовняних штанях, в сорочці з довгими рукавами, без коміра, і в черевиках на грубій підошві.
— Ідіть уже нарешті, — наполягала Лаліта. — Адріане, забери його негайно.
Лоцман зійшов сходами, немов на ходулях, сержант козирнув Лаліті й підморгнув Боніфації. Вони пішли до місії не стежкою, яка тяглася вздовж річки, а навпростець, між деревами по схилу. Як ви себе почуваєте, сержанте? До котрої години тривала парубоцька гулянка в Паредеса? До другої, доне Адріан. Важкий так упився, що одягнений шубовснув у воду, я теж трохи набрався. Чи вже щось відомо про лейтенанта? Що це ви всі про нього, доне Адріан? Нічого не відомо, напевне, їх застали дощі, і він зараз лютує. То щастя, сержанте, що я з ним не поїхав. Кажуть, ця злива надовго, на Сантьяго зараз справжній потоп. Признайтеся, сержанте, ви задоволені, що одружуєтесь? Сержант посміхнувся, кілька секунд його погляд десь блукав, і раптом він ударив себе в груди, — ця жінка припала мені до серця, доне Адріан, і тому я на ній женюся.