— Ви вчинили, як справжній християнин, — похвалив його Адріан Ньєвес. — Тут живуть разом і не вінчаються багато років. Черниці та отець Вілансіо вже не мають сили їх переконувати. Вона навіть не вагітна, а ви ведете її до церкви. Дівчина просто щаслива. Вчора ввечері шепотіла: я повинна бути доброю дружиною.
— У моїх краях кажуть, що серце не обманює, — мовив сержант. — А серце мені підказує, що вона буде доброю дружиною, доне Адріан.
Вони йшли поволі, обходячи калюжі, однак гетри сержанта й штани лоцмана вже були в грязюці. Крони дерев на схилі неначе проціджували сонячне світло й тріпотіли листям, навіюючи свіжість. Біля підніжжя пагорба, поміж річками і лісом, мирно спочивала визолочена сонцем Санта-Марія де Ньєва. Вони перестрибнули через невеличкий горбок і піднялися по кам’янистій стежці. Нагорі, біля дверей каплиці, товпилися агваруни: жінки з обвислими грудьми, голі діти, чоловіки з відлюдькуватими обличчями і розкуйовдженими гривами волосся. Вони розступилися, щоб пропустити їх, декілька дітей простягнуло руки, щось белькочучи. Перш ніж увійти до каплиці, сержант почистив мундир хустинкою, поправив кашкет; Ньєвес розправив закасані холоші. В каплиці було повно людей, пахло квітами і лампадною олією, лисина дона Фабіо Куести блищала у напівмороці, наче якийсь дозрілий плід. Зі своєї лави він помахав сержантові, і той підніс руку до кашкета. За губернатором сиділи Важкий, Малюк, Чорний і Блондин; вони позіхали, обличчя в них були пом’яті, очі почервонілі. Паредеси та їхні діти із зализаним волоссям займали дві лави. В протилежному крилі, за гратками, де напівморок переходив у темряву, стояли навколішках вихованки в однакових фартушках і з однаковими зачісками. Їхні очі невідривно, як рій цікавих світлячків, стежили за сержантом, який навшпиньках ішов по проходу, потискаючи руки присутнім. Губернатор доторкнувся до своєї лисини: сержанте, в церкві належить знімати кашкет. Жандарми посміхнулись, а сержант швидко зняв кашкет, пригладив скуйовджене волосся, пройшов уперед і сів у перший ряд, біля лоцмана Ньєвеса. Гарно оздобили вівтар, правда, сержанте? Дуже гарно, доне Адріан, славні ці матусі. У глечиках з червоної глини полум’яніли квіти, а з дерев’яного розп’яття аж до землі звисали гірлянди орхідей; обабіч вівтаря у два ряди стояли горщики з високою папороттю, свіжовимита підлога блищала. Прозорий запашний дим тонкими пасмами здіймався в темне повітря з запалених свічників і густою хмаринкою плавав під стелею. Ось вони, сержанте. По каплиці розлягся шепіт, голови повернулися до дверей: увійшли напечена й весільна мати. У білих туфельках на високих каблуках Боніфація була зараз того ж зросту, що й Лаліта. Чорна вуаль вкривала її волосся, широко розплющеними очима вона тривожно оглядала лави. Лаліта пошепки розмовляла з Паредесами, і її квітчаста сукня надавала цій частині каплиці якоїсь весняної життєдайності. Дон Фабіо нахилився до Боніфації, щось сказав їй на вухо, і та всміхнулася. Бідолашна дівчинка, яка вона знічена, погляньте, доне Адріан, який у неї сором’язливий вираз обличчя. Нічого, сержанте, згодом вип’є і розвеселиться, річ у тім, що вона вмирає від страху перед зустріччю з черницями, думає, що вони її дуже лаятимуть. Правда, в неї гарні очі, доне Адріан? Лоцман приклав палець до губів, сержант поглянув на вівтар і перехрестився. Боніфація й Лаліта сіли біля них, а через хвилину Боніфація стала навколішки і почала молитися — долоні складені, очі заплющені, вуста ледве ворушаться. Рипнули гратки, і до каплиці увійшли черниці з ігуменею на чолі. Пара за парою просувалися вони у бік вівтаря, ставали на коліна, хрестилися й нечутно прямували до лав. Коли вихованки почали співати, всі встали, й увійшов отець Вілансіо — його руда борода здавалася вогненною на тлі бузкової сутани. Ігуменя подала знак Лаліті, вказуючи їй на вівтар, а Боніфація, все ще стоячи навколішках, витирала собі вуаллю очі. Потім підвелася, разом з лоцманом і сержантом підійшла до вівтаря й стала між ними; вона була випростана, дивилася рівно поперед себе. І впродовж усієї служби стояла непорушно, з поглядом, втупленим у якусь точку між вівтарем і гірляндами орхідей, поки матері й вихованки голосно молились, а інші ставали навколішки, сідали, підводилися. Пізніше отець Вілансіо підійшов до молодої пари і спочатку задав сержантові належне в таких випадках питання, мало не доторкнувшись до обличчя Боніфації своєю рудою бородою. Той клацнув підборами і голосно відповів: так. Потім запитав Боніфацію, але відповіді ніхто не розчув. Отець Вілансіо щиро всміхнувся, подав руку сержантові, і він потиснув її, тоді — Боніфації, і вона її поцілувала. Атмосфера в каплиці немовби розрядилася, вихованки перестали співати, і почалися розмови впівголоса, смішки, загальне пожвавлення. Лоцман Ньєвес і Лаліта обіймали молодят, а довкруг них утворилося коло. Дон Фабіо жартував, діти сміялися. Важкий, Малюк, Чорний і Блондин чекали своєї черги, щоб привітати сержанта. Та ось почувся голос ігумені: сеньйори, адже ви знаходитесь у каплиці, попрошу тихіше, вийдіть на подвір'я. Лаліта й Боніфація пройшли спочатку повз гратки, тоді повз гостей і черниць, а Лаліта: дурненька, відпусти мене, онде надворі черниці поставили стіл з білою скатертиною, поглянь, скільки соків і тістечок, відпусти мене, бо всі хочуть тебе привітати. Вимощене камінням подвір’я блищало, а по білих мурах головної будівлі, залитих сонцем, звивалися, як плющ, тіні від дерев. І Боніфація: я так соромлюся матінок, не можу навіть подивитися на них. Навколо Лаліти коливалися сутани, чувся шепіт, жарти. Боніфація однак і далі її не відпускала, ховаючи обличчя у квітчастій сукні, а сержант тим часом приймав вітання й обнімався з друзями. Вона плаче, матусі, от дурненька. Чому ти так? Боніфаціє? Це я через вас, матусі, — а ігуменя: не плач, дурненька, ходи, я тебе обійму. Боніфація відпустила Лаліту, озирнулася і впала в обійми ігумені. Тепер вона переходила від однієї черниці до іншої, — ти повинна завжди молитися, Боніфаціє, — так, матусю, — бути доброю християнкою, — так, — не забувати про нас, — ніколи вас не забуду, — і Боніфація міцно-міцно обіймала їх, і вони міцно-міцно обіймали її. Важкі мимовільні сльози котилися по Лалітиних щоках, розмазуючи рум’яна, — так, так, завжди буде вас любити, — і окреслюючи зморшки на шкірі, плями, прищики, — вона стільки за вас молилася. Матусі незрівнянні, отче Вілансіо, стільки тут всякого наготували. Але увага, шоколад стигне, а губернатор голодний. Мати Гризельдо, чи можна вже починати? Ігуменя звільнила Боніфацію з обіймів матері Гризельди, — звичайно, прошу, доне Фабіо, — і бенкетування почалося. Дві вихованки обмахували віялами стіл, заставлений тарілками з їжею і глечиками, а позаду них бовваніла темна постать. Хто це все приготував, Боніфаціє? Ану, відгадай, — і Боніфація, схлипуючи: мати, скажи що ти мені простила, — потягла її за сутану, — нехай це буде твій подарунок, мати. Тонкий рожевий вказівний палець ігумені був скерований у небо: чи ти благала в бога прощення, чи відчуваєш докори сумління? Щоденно благала, мати. Ну, то я тобі прощаю, але ти повинна відгадати, хто все це приготував? Боніфація, пхинькаючи: ну хто ж іще, як не вона, — шукала когось поглядом серед черниць, — де ж вона, куди поділася? Темна згорблена постать відсторонила обох вихованок і, човгаючи ногами, підійшла з похмурим виглядом, — нарешті ти згадала про мене, невдячна. Але Боніфація вже кинулася до неї, й мати Анхеліка захиталася в її обіймах. Губернатор та інші почали їсти тістечка, і Боніфація: це ти, моя матусю, все приготувала, — а мати Анхеліка: ніколи навіть не прийшла мене провідати, бісова дитина, — і Боніфація: але я пам’ятала про тебе, щодень і щоніч думала про свою матусю, — а мати Анхеліка: скуштуй ось цих, і тих, і соку випий.