— Чи можна мені їм що-небудь віднести, матусю? — спитала Боніфація, вказуючи на вихованок, які вишикувалися в три шеренги перед головною будівлею. Деякі всміхалися до неї, інші несміливо махали їй рукою.
— Вони також отримають святкове частування, — відповіла ігуменя. — Але йди, обійми їх.
— Вони приготували тобі скромні подарунки, — прохрипіла мати Анхеліка, обличчя в неї було набрякле від сліз. — Ми також, я пошила тобі сукенку.
— Я буду щодня провідувати тебе, — пообіцяла Боніфація. — Допомагатиму тобі, матусю, виноситиму сміття.
Вона віддалилася від матері Анхеліки і підійшла до вихованок, які вже з радісними криками побігли їй назустріч. Мати Анхеліка проклала собі дорогу крізь натовп запрошених, і, коли дісталася до сержанта, її обличчя, вже не таке бліде, знову набуло суворого виразу.
— Ти будеш їй добрим чоловіком? — прохрипіла вона, торсаючи його за руку. — Біда тобі, якщо битимеш її, біда, якщо зустрічатимешся з іншими жінками. Будеш з нею добре поводитись?
— Ясна річ, що добре, — відповів дещо знічений сержант. — Адже я її кохаю.
— О, вже прокинувся, — промовив Акіліно. — Це вперше ти спав так довго, поки ми пливли. Раніше ти на мене дивився, коли я щойно розплющував очі.
— Мені снився Хум, — озвався Фусія. — Усю ніч я бачив його обличчя, Акіліно.
— Не раз я чув, як ти стогнеш, а якось навіть здалося, що плачеш, — сказав Акіліно. — Це все через те?
— Дивні справи, старий, — промовив Фусія, — мене в тому сні взагалі не було, був лише Хум.
— А що тобі снилося? — спитав Акіліно.
— Снилось, як він умирав на тому березі, де Пантача готував свої відвари, — відповів Фусія. — І хтось підійшов до нього і звелів: ходи зі мною. А він: не маю сили, бо вмираю. І так увесь час, старий.
— Можливо, так воно й було, — сказав Акіліно. — Може, він саме цієї ночі помер, і його душа попрощалася з тобою.
— Напевне, його вбили уамбіси, які страшенно його ненавиділи, — висловив припущення Фусія. — Та постривай, не будь такою, не йди.
— Ти тільки мене мучиш, Фусіє, — мовила Лаліта, важко дихаючи. — Навіщо кличеш мене до себе, якщо не можеш?
— Ні, можу! — вигукнув Фусія. — Але ти хочеш, щоб зразу, навіть часу мені не даєш, тому й злостишся. Можу, хвойдо!
Лаліта відвернулася, зараз вона лежала на спині у гамаці, який при кожному поруху рипів. Блакитне світло вливалося до хижки крізь двері й щілини з теплими нічними запахами і лісовим шурхотінням, однак, на відміну від них, до гамака не досягало.
— Ти думаєш, що я дурна й нічого не розумію? — спитала Лаліта.
— Просто в мене голова забита клопотами, — сказав Фусія, — і мені треба про них забути, але ти мені не даєш часу. Я ж людина, а не тварина.
— Вся річ у тому, що ти хворий, — прошепотіла Лаліта.
— Уся річ у тому, що мені блювати хочеться, коли я бачу твої прищі, — крикнув Фусія. — Уся річ у тому, що ти вже стара. Я тільки з тобою не можу, а з будь-якою іншою скільки завгодно.
— Інших ти обіймаєш і цілуєш, проте й з ними не можеш, — дуже повільно мовила Лаліта. — Ачуалки мені казали.
— То ти, сучко, з ними про мене пліткуєш? — Тіло Фусії передало гамакові неспокійне, люте тремтіння. — Ти з дикунками про мене пліткуєш? Хочеш, щоб я тебе вбив?
— Знаєш, куди він завжди плив, коли зникав з острова? — спитав Акіліно. — До Санта-Марія де Ньєви.
— До Ньєви? А що йому там було робити? — здивувався Фусія. — Звідки ти знаєш, що Хум утікав до Санта-Марія де Ньєви?
— Недавно довідався, — відповів Акіліно. — Останній раз він утік приблизно вісім місяців тому, еге ж?
— Я вже майже не рахую часу, старий, — зітхнув Фусія. — Мабуть, що так, минуло близько восьми місяців. Ти зустрів Хума й він тобі сам розповів?
— Зараз, коли ми вже далеко, можеш узнати правду, — сказав Акіліно. — Там живуть Лаліта й Ньєвес. І невдовзі після їхнього прибуття до них з'явився Хум.
— Ти знав, де вони? — задихаючись, прохрипів Фусія. — Ти їм допоміг, Акіліно? Ти теж такий самий негідник? Теж мене зрадив, старий?
— Тому ти й соромишся, ховаєшся від усіх, не роздягаєшся при мені, — мовила Лаліта, і гамак перестав рипіти. — Ти думаєш, що я не відчуваю, як у тебе смердять ноги. Вони гниють, Фусіє, це гірше від моїх прищів.
Гамак знову почав гойдатися, знову зарипіли стовпи, однак тепер уже тремтіла Лаліта, а не Фусія. Він увесь скорчився, завмер під ковдрою, намагаючись щось сказати, а на його тьмяному обличчі горіли перелякані очі, немовби два вогники.
— Ти теж мене ображаєш, — пробелькотіла Лаліта. — І коли з тобою щось трапляється, то завжди винна я. Ось і зараз — ти мене покликав, та ще й лютуєш. А мене злість бере, тому я й кажу не знати що.