— Це москіти, сучко, — тихо простогнав Фусія, і його гола рука безсило впала на ковдру. — Покусали мене й заразили.
— Так, москіти, і це неправда, що ноги в тебе смердять, ти скоро вилікуєшся, — заплакала Лаліта. — Не ображайся, Фусіє, це я зі злості наговорила казна-що. Принести тобі води?
— Ці собаки будують собі дім? — розлютився Фусія. — І хочуть назавжди залишитися в Санта-Марія де Ньєві?
— Ньєвеса жандарми найняли лоцманом, — розповідав Акіліно. — Приїхав інший лейтенант, молодший від того, якого звали Сіпріано. А Лаліта чекає дитину.
— Щоб воно їй у пузі здохло і щоб сама здохла, — крикнув Фусія. — Але скажи мені, старий, хіба не там його повісили? Чому Хум їздив до Санта-Марія де Ньєви? Хотів помститися?
— Він їздив у тій своїй давній справі, — відповів Акіліно. — Вимагав, щоб йому повернули каучук, який в нього забрав сеньйор Реатегі, коли приплив до Уракуси з солдатами. Хума не хотіли слухати, Ньєвес зрозумів, що він уже не вперше приїжджає скаржитися і що заради цього він утікав з острова.
— Він їздив скаржитися жандармам у той час, як працював зі мною? — обурився Фусія. — І не розумів, чим це пахне, чорт забирай? Старий, він же міг усіх пречудово закласти, от падлюка.
— Скажи точніше: божевільний, — промовив Акіліно. — Стільки років морочить усім голову! Він, певне, і на смертному ложі не перестане про це думати. Я не знав упертішого дикуна, аніж цей Хум, Фусіє.
— Москіти й водяні павуки покусали мене, коли я увійшов в озеро, щоб витягнути дохлу черепаху, — завив Фусія. — Але рани вже підсихають, ти, ідіотко, хіба не знаєш, що коли їх розчухати, то вони наривають? І тому смердить.
— Не смердить, не смердить, — заперечила Лаліта. — Це я лише зі злості, Фусіє. Раніше ти мене хотів повсякчас, а я повинна була вигадувати різні приводи, то в мене місячні, то ще щось. Чому ти так змінився, Фусіє?
— Ти зів’яла, постаріла, а чоловіків збуджують лише дебелі молодиці, — вигукнув Фусія, і гамак почав підстрибувати. — Москіти тут ні при чому, сучко.
— Я й не кажу про москітів, — прошепотіла Лаліта, — я знаю, що ти вже одужуєш. Але ночами ти робиш мені боляче. І навіщо ти кличеш мене, коли я така, як ти кажеш? Не змушуй мене страждати, Фусіє, не змушуй приходити до твого гамака, якщо ти не можеш.
— Ні, можу, — загорлав Фусія, — можу, скільки завгодно, але з тобою не хочу. Геть звідси, як іще раз щось скажеш про москітів, то я всаджу тобі кулю туди, де в тебе так болить. Забирайся геть!
Фусія горлав, поки вона не відхилила москітну сітку, не встала й не вклалася в інший гамак. Тоді він замовк, однак стовпи ще й далі рипіли — Фусія тремтів і перевертався з боку на бік, немов у пропасниці, і лише через деякий час у хижці, оточеній звідусіль нічними голосами лісу, запанувала тиша. Лежачи горілиць, з розплющеними очима, Лаліта погладжувала рукою чамбірні вірьовки гамака. Одна її нога висунулася з-під москітної сітки, і дрібні крилаті вороги, москіти, одразу десятками атакували її, кровожерно накинувшись на пальці. Своїми тоненькими хоботками вони впиналися в шкіру. Лаліта вдарила ногою об стовп, і налякані москіти відлетіли. Але за мить повернулися знову.
— Отже, той мерзотник Хум знав, де вони, — зробив висновок Фусія. — І також нічого не сказав. Усі повернулися проти мене, Акіліно, можливо, навіть Пантача знав.
— Це означає, що Хум не призвичаївся до цього життя і робив усе, щоб повернутися до Уракуси, — уточнив Акіліно. — Він, напевне, дуже сумує за своїми. Чи це правда, що коли він плавав з тобою, то виголошував перед поганами промови?
— Він умовляв їх, щоб віддавали мені каучук по-доброму, — сказав Фусія. — Страшенно розпалювався і завжди розповідав історію про двох християн. Ти їх знав, старий? Чим вони займалися? Ніяк я не міг про це довідатись.
— Ті, що приїхали жити до Уракуси? — запитав Акіліно. — Колись я чув, як сеньйор Реатегі говорив про це. Це були якісь чужинці; вони приїхали сюди підбурювати дикунів, намовляти їх, щоб перебили всіх місцевих християн. А Хум потерпів, власне, через те, що їх послухав.
— Не знаю навіть, любив він їх чи ненавидір, — стенув плечима Фусія. — Іноді згадував Боніно й Теофіло таким тоном, немовби хотів їх убити, а іноді — немовби це були його найщиріші приятелі.
— Адріан Ньєвес казав те саме, — підтвердив Акіліно. — За його словами, Хум щохвилини змінював думку про тих двох християн і ніяк не міг дійти висновку: сьогодні вони були добрими людьми, а завтра — дияволами клятими.