— Медовий місяць, все як має бути, — мовив Чорний. — Ти ж від заздрощів подихаєш. Важкий, зізнайся.
Вони лежали на краєчку берега, біля самої води, ховаючись за стіною заростей. Тримали в руках карабіни, однак не цілилися в хижку, що виднілася в темряві навскоси від них.
— Дере носа, — сказав Важкий. — Чому ми не схопили Ньєвеса відразу, як тільки надійшов наказ лейтенанта, га? Почекаємо, доки стемніє, треба скласти план, оточимо будинок — та де ж ти бачив стільки нісенітниць укупі? Це щоб справити враження на губернатора, щоб відчути себе великим цабе, нічого більше.
— Лейтенант, без сумніву, отримає ще одну нашивку, — зробив висновок Чорний. — А ми дулю дістанемо, ось побачиш. Ти не звернув уваги, як усе було, коли приїхав посланець з Борха? Губернатор тільки й говорив про лейтенанта, а хіба не ми знайшли того дурнуватого на острові?
— Знаєш, Чорний, чунча, певно, дала йому любовного зілля, — мовив Важкий. — Як ти думаєш, чому він увесь час такий стомлений і засинає навстоячки? Мабуть, скоро схибнеться.
— От лихо, от лихо, — вигукнув сержант. — Що ви тут робите, що діється?
Лаліта й Адріан Ньєвес, сидячи нерухомо на маті, дивилися на нього. Біля їхніх ніг стояла глиняна миска з бананами, лампа давала білий, запашний димок, а на порозі хижки приголомшено кліпав очима сержант, — хіба малий Акіліно вам нічого не сказав? — голос у нього був знічений, — адже дві години тому, доне Адріан, я звелів хлопчакові попередити вас, бо це справа життя й смерті, — рука сержанта недовірливо крутила револьвер; — от лихо, от лихо. Так, Акіліно сказав мені, сержанте, — лоцман говорив, немовби жував щось, — дітей я відправив до знайомого, на той бік річки. В куточках його вуст глибоко залягли дві гірких зморшки. І сержант: а що зараз? Чому ви також не втекли? Це не дітям треба сховатись, а вам, доне Адріан, — сержант ударив себе револьвером по стегну, адже я затримав виконання наказу на кілька годин, ризикуючи накликати на себе неприємності. Що для вас іще зробити? Я ж дав вам досить часу, доне Адріан.
— Щось сержант довго з ним патякає, — озвався Малюк. — Потім казатиме донові Фабіо: я увійшов сам і схопив його сам. Усі заслуги хоче приписати собі й тому п’юранцю, лейтенантові, який надсаджується, як мураха, щоб заробити призначення в інше місце.
Тепер з хижки, разом з відблиском світла, долинав шепіт, який ледве порушував нічну тишу, розпливаючись по ній, мов самотня хвиля по спокійній воді.
— Але коли лейтенант повернеться, то ми йому про це розповімо, — пробурмотів Блондин. — Нехай нас пошлють до Ікітоса з арештантами. Тоді нам хоч дадуть кілька днів відпустки.
— Може, вона й відьма, може, надто присадкувата й усе таке інше, — сказав Чорний. — Та що не кажи, Важкий, будь-хто не відмовився б від цієї чунчі, і ти перший. Адже, коли ти вип’єш, то тільки про неї й балакаєш.
— Охоче б на ній поїздив, — погодився Важкий. — Але невже б ти одружився з язичницею? Я — ніколи в житті.
— Він цілком здатний застрелити його й потім сказати: кинувся на мене, я повинен був його вколошкати, — запевнив Малюк. — Цей п’юранець на все здатний.
— А раптом Ньєвеса обмовили? — висловив припущення Блондин. — Коли з’явився посланець з Борха і я прочитав рапорт лейтенанта, то знаєш, Малюче, не міг повірити. Ньєвес абсолютно не схожий на бандита й здається дуже порядною людиною.
— Овва, ніхто не схожий на бандита, — сказав Малюк, — чи, точніше, всі схожі на бандитів. Але я також отетерів, коли прочитав рапорт. Скільки років йому дадуть?
— Хто зна, — відповів Блондин. — Напевне, багато. Вони пограбували силу людей і нажили собі тут лютих ворогів. Пам’ятаєш, скільки часу місцеві хазяї домагалися, щоб ми шукали бандитів, хоча вони вже нікого не грабували.
— Але в те, що Ньєвес був їхнім ватажком, я не вірю, — заявив Малюк. — Зрештою, якби він награбував стільки, як кажуть, то не був би голий та босий.
— Який там ватажок, — мовив Блондин. — Урешті це діла не міняє, бо якщо інших не спіймають, то Ньєвес і той дурнуватий розквитаються за все.
— Я плакала, сержанте, благала його, — розповідала Лаліта. — Від хвилини, коли ви попливли на острів, увесь час плачу, прошу: тікаймо, сховаймося, Адріане. Після того, як ви повідомили нас, хлопці назбирали фруктів, спакували його речі, Акіліно теж його благав. Але він нічого не чує, ні на кого не звертає уваги.
Світло каганця впало просто на Лалітине обличчя, освітлюючи прищаву шкіру, вилиці, чиряки на шиї й розкуйовджене волосся, що лізло до рота.