— Чому ви так затрималися, сеньйоре сержант? — спитав Блондин.
— Я влаштував йому допит, — відповів сержант. — І дозволив попрощатися з дружиною.
Коли вони підходили до очерету, Важкий і Чорний вийшли їм назустріч. Нічого не кажучи, приєдналися до них і, так само мовчки, дійшли стежкою до Санта-Марія де Ньєви. Коли проходили повз ледь помітні хижки, звідти чувся шепіт і люди, що стояли між капіронами та біля паль, проводжали їх поглядами. Однак ніхто до них не наближався, ні про що не питав. Перед пристанню вони почули за спиною тупіт босих ніг, — сеньйоре сержант, це Лаліта біжить сюди, зараз накинеться на нас. Але вона, важко дихаючи, пройшла між жандармами і лише на мить затрималася біля лоцмана, — Адріане, ти забув про їжу. Подала йому клуночок, побігла назад, і її кроки затихли в темряві. Лише вдалині, коли жандарми доходили до дільниці, розлігся лемент, схожий на крик сови.
— Ось бачиш, Чорний, а що я тобі казав? — озвався Важкий. — Тіло в неї ще цілком пристойне, краще, ніж у першої-ліпшої дикунки.
— Ой Важкий! — вигукнув Чорний. — Ти ж ні про що інше й не думаєш, ти, занудо.
— Якщо буде добра погода, то вирушимо завтра увечері, Фусіє, — сказав Акіліно. — Я поїду перший розвідати обстановку. Поблизу є місцина, де ти можеш пересидіти, сховавшись у човні.
— А якщо вони не згодяться, старий? — спитав Фусія. — Що я тоді робитиму, що зі мною станеться, Акіліно?
— Не загадуй наперед, — відповів Акіліно. — Коли знайду того знайомого чоловіка, він нам допоможе. Зрештою за гроші все владнаємо.
— Віддаси йому всі гроші? — здивувався Фусія. — Не будь дурнем, старий. Залиш собі дещо, нехай придадуться для торгівлі.
— Не хочу я твоїх грошей, — махнув рукою Акіліно. — Потім повернуся до Ікітоса, завантажу товар і трохи собі поторгую в тих краях. Як продам усе, приїду відвідати тебе до Сан-Пабло.
— Чому ти зі мною не розмовляєш? — напосідала Лаліта. — Може, це я з’їла консерви? Все тобі віддала. Не моя провина, що вони закінчилися.
— Мені не хочеться з тобою розмовляти, — відрізав Фусія. — І не хочеться їсти. Годі чіплятись, і поклич ачуалок.
— Хочеш, щоб вони нагріли тобі води? — не вмовкала Лаліта. — Вони вже роблять це, я сказала їм. З’їж хоч трохи риби, Фусіє. Хум щойно її приніс.
— Чому ти не послухав мене? — спитав Фусія. — Я хотів побачити Ікітос здалеку, хоча б самі вогні.
— Чоловіче, ти здурів? — вигукнув Акіліно. — Забув про річкового патруля? Та мене тут кожен знає. Я хочу допомогти тобі, а не потрапити до в’язниці.
— Що собою являє Сан-Пабло, старий? — поцікавився Фусія. — Ти багато разів там був?
— Кілька разів, дорогою, — відказав Акіліно. — Там мало дощить і немає боліт. Але є два Сан-Пабло, я був лише в колонії — торгував. Ти житимеш по інший бік. Це десь за два кілометри звідси.
— Багато там християн? — допитувався Фусія. — Сотня буде, старий?
— Мабуть, більше, — відповів Акіліно. — Коли світить сонце, вони ходять голі по берегу. Може, їм сонце на користь чи, може, хочуть звернути на себе увагу тих, які пропливають мимо. Побачать човен і давай горлати, просити їжу, цигарки. А якщо хтось не звертає на них уваги, лаються, жбурляють у нього камінням.
— Ти говориш про них з огидою, — сказав Фусія. — Переконаний, що ти залишиш мене в Сан-Пабло й ніколи більше мене не відвідаєш.
— Але ж я обіцяв, — заперечив Акіліно. — Хіба я колись не дотримував слова?
— Це буде вперше, що не дотримаєш, — криво всміхнувся Фусія. — І востаннє, старий.
— Хочеш, допоможу тобі? — запропонувала Лаліта. — Дай я зніму чоботи.
— Іди геть, — звелів Фусія. — І не повертайся, доки я тебе сам не покличу.
Мовчки увійшли ачуалки, несучи два великі паруючі горщики. Поставили їх біля гамака і, не дивлячись на Фусію, вийшли.
— Я твоя дружина, — мовила Лаліта. — Не соромся. Чому я повинна виходити.
Фусія повернув голову, подивився на неї, його очі були палаючими щілинами, — ти повія з Лорето, шльондра чортова. Лаліта відвернулася, вийшла з хижки. Темніло. Здавалося, що важке повітря зараз вибухне блискавками, громом і дощем. У селищі уамбісів потріскували вогнища, які горіли поміж лупунами, видобуваючи з темряви метушливі постаті людей. Чулися гортанні голоси, вереск. Пантача сидів на поручнях своєї хижки і махав у повітрі ногами.