— Що з ними трапилося? — спитала Лаліта. — Чому вони розклали стільки вогнищ? Чому так галасують?
— Чоловіки повернулися з полювання, хазяйко, — відповів Пантача. — Хіба ви не бачили жінок? Вони цілий день гнали масато, зараз уамбіси святкуватимуть. Хочуть, щоб хазяїн також прийшов. Чому він такий лютий, хазяйко?
— Тому що не приплив Акіліно, — відказала Лаліта. — Закінчилися консерви, і горілка теж закінчується.
— Вже два місяці, як старий не припливає, — зітхнув Пантача. — Тепер напевне не повернеться, хазяйко.
— А тобі хіба не однаково? — спитала Лаліта. — У тебе ж зараз є жінка, і тобі на все наплювати.
Пантача засміявся: в дверях з’явилася шапра з діадемою на голові, з браслетами на руках і ногах, з татуюванням на щоках і грудях. Вона всміхнулася Лаліті й сіла біля неї.
— Навчилася говорити по-іспанському краще за мене, — сказав Пантача. — Дуже вас любить, хазяйко. Зараз вона перелякана, бо уамбіси повернулися, ті, що були на полюванні. Не може позбутися страху перед ними, не знаю вже, як їй пояснювати.
Шапра вказала на зарості, які приховували урвище, — лоцман Ньєвес. Він ішов з солом’яним капелюхом у руці, без сорочки, у штанях, закасаних до колін.
— Цілий день не було тебе видно, — мовив Пантача. — Ти що, рибалив?
— Так, плавав аж на Сантьяго, — кивнув головою Ньєвес. — Але не пощастило. Буде буря, і риба тікає або йде на саме дно.
— Уамбіси вже вернулись, — повідомив Пантача. — Гулятимуть цілу ніч.
— Мабуть, тому Хум і втік, — висловив припущення Ньєвес. — Я бачив, як він випливав з озера.
— Тепер він днів два-три не з’являтиметься, — сказав Пантача. — Цей дикун не перестає боятись уамбісів.
— Він не боягуз, а просто не хоче, щоб йому відрізали голову, — мовив лоцман. — Хум знає, що, коли вони п’яні, в них прокидається ненависть до нього.
— Ти теж будеш гуляти з дикунами? — спитала Лаліта.
— Я стомився, — відповів Ньєвес. — Піду спати.
— Іноді вони випливають, хоча їм заборонено, — розповідав далі Акіліно. — Коли хочуть на щось поскаржитись. Роблять собі човни, спускають на воду, підпливають до колонії й заявляють: або виконайте наші прохання, або висадимося на берег.
— А хто живе в колонії, старий? — поцікавився Фусія. — Є поліцейські?
— Ні, не бачив, — відказав Акіліно. — Там живуть сім’ї. Жінки, діти. Мають невеликі ферми.
— І відчувають до нещасних хворих таку огиду? — скривився Фусія. — Незважаючи на те, що то їхні рідні, Акіліно?
— У деяких випадках родинні зв’язки не відіграють ролі, — мовив Акіліно. — Певно, не можуть призвичаїтись, бояться заразитись.
— Отже, їх ніхто не відвідує? — допитувався Фусія. — Тобто відвідини заборонено?
— Ні, ні, навпаки, дуже багато відвідувачів, — заперечив Акіліно. — Треба тільки залізти на баржу, де тобі дадуть мило, щоб добре помився, а також змусять зняти одяг і одягти халат.
— Чому ти запевняєш, що будеш відвідувати мене, старий? — ніяк не вгамовувався Фусія.
— З боку річки видно будинки, — сказав Акіліно. — Гарні будинки, є навіть цегляні, як в Ікітосі. Там тобі буде краще, ніж на острові, старий. Матимеш приятелів, житимеш собі спокійно.
— Покинь мене на якомусь березі, Акіліно, — попросив Фусія. — Будеш припливати час від часу, привозити мені їжу. Я житиму в криївці, ніхто мене не побачить. Я не хочу в Сан-Пабло, старий.
— Таж ти ледве ходиш, Фусіє, — вигукнув Акіліно. — Невже ти не розумієш, друже?
— Але якщо ти їх так боїшся, то чому дала себе лікувати від лихоманки тому уамбіському чаклунові? — спитала Лаліта.
Шапра не відповіла, лише посміхнулася.
— Це я його привів, хоч вона й не хотіла, хазяйко, — озвався Пантача. — Він співав, танцював, плював їй тютюном на ніс, а вона не розплющувала очей. Тремтіла більше від страху, ніж від лихоманки. Думаю, що той страх її й вилікував.
Ударив грім, пішов дощ, Лаліта сховалася під покрівлею. Пантача далі сидів на поруччі, вода стікала йому на ноги. Через кілька хвилин дощ ущух, і над галявиною заклубочилася пара. В хижці лоцмана вже не світиться, хазяйко, він спить, а злива лише починається, вона застане уамбісів у самому розпалі бенкету. Малий Акіліно напевне злякався грому, — і Лаліта зістрибнула зі східців, — піду подивлюся, — перетнула галявину, увійшла до своєї хижки. Фусія саме тримав ноги у дзбанах з відварами трав, шкіра на його стегнах була червоняста й луската, як поверхня глиняних посудин. Не відриваючи погляду від Лаліти, він зім’яв пальцями москітну сітку, і Лаліта: чому ти соромишся? — зірвав її, прикрився — що в тому поганого, коли я побачу? — потім загарчав, зігнувся навпіл, намагаючись дотягтися до чобота, — Фусіє, адже для мене це не має ваги, — врешті дотягнувся й жбурнув, не цілячись. Чобіт пролетів повз Лаліту, вдарив у ліжко, але дитина не заплакала. Лаліта знову вийшла з хижки. Тепер падав дрібний дощ.