— А тих, хто вмирає, старий, — там їх і ховають? — спитав Фусія.
— Ясна річ, — кивнув головою Акіліно. — Не будуть же їх кидати до Амазонки, це не по-християнському.
— Чи ти, Акіліно, завжди будеш так поневірятися по річках? — не вгавав Фусія. — Ти ніколи не думав, що одного дня можеш померти в човні?
— Я хотів би померти в своєму селищі, — відповів Акіліно. — Вже не маю нікого в Майобамбі — ані родини, ані друзів. І все-таки хотів би, щоб мене поховали на тамтешньому цвинтарі, сам не знаю чому.
— Я теж хотів би повернутись до Кампо Гранде, — сказав Фусія. — Побачити, що сталося з моїми родичами, з друзями дитинства. Може, хтось про мене ще пам’ятає.
— Іноді мені шкода, що я не маю компаньйона, — з жалем мовив Акіліно. — Багато людей набивалися працювати зі мною, пропонували гроші на новий човен. Усіх тягне подорожувати.
— А чому ти не погодився? — здивувався Фусія. — Зараз, коли ти старий, мав би компаньйона.
— Я надто добре знаю християн, — відповів Акіліно. — Доки я вчив би такого справі й знайомив би з клієнтами, то усе було б гаразд. Але згодом він подумав би, що немає сенсу ділити надвоє прибуток, який і так малий. І оскільки я старий, то я напевне залишився б у програші.
— Шкода мені, що ми скоро розлучимось, Акіліно, — зітхнув Фусія. — Усю подорож я думав про це.
— Ця справа була не для тебе, — сказав Акіліно. — Ти був дуже марнославний, і тебе не задовольняли ті мізерні крихти, які перепадали в такий спосіб.
— От бачиш, що мені з того марнославства, — простогнав Фусія. — Ти не мав жодних амбіцій, а я закінчую життя у тисячу разів гірше від тебе.
— Не допоміг тобі бог, — мовив Акіліно. — Все на світі залежить від нього.
— А чому ж він іншим допоміг, а мені ні? — крикнув Фусія. — Чому мене знищив, а допоміг, наприклад, отому Реатегі?
— Запитай ще, коли ти помреш, — сказав Акіліно. — Звідки мені це знати, Фусіє?
— Ходімо на хвилинку, хазяїне, доки не вперіщила злива, — попросив Пантача.
— Гаразд, але лише на хвилинку, — погодився Фусія. — Щоб ті собаки не образилися. Ньєвес не прийде?
— Він рибалив на Сантьяго, — відповів Пантача. — Пішов спати, хазяїне. Вже давно загасив світло.
Вони подалися в напрямку червонястих відблисків у селищі уамбісів. Лаліта чекала біля паль хижки, з покрівлі якої ще капотіло після дощу. Невдовзі вийшов лоцман у штанях, у сорочці, — все готове. А Лаліта: я вже не хочу, попливемо завтра, скоро буде буря.
— Завтра ні, саме зараз, — наполягав Адріан Ньєвес. — Хазяїн і Пантача святкуватимуть, уамбіси вже впилися. Хум чекає на нас, відвезе до Сантьяго.
— Я не можу залишити тут Акіліно, — сказала Лаліта. — Не хочу кидати свого сина.
— А хто каже, що ми його залишимо? — здивувався Ньєвес. — Я й сам хочу забрати його з собою.
Він увійшов до хижки, через хвилину вийшов з дитиною, загорнутою в ковдру, і, нічого не кажучи Лаліті, подався в бік черепашачого ставка. Вона йшла за ним, схлипуючи, але на схилі заспокоїлась, схопилася за його руку. Ньєвес почекав, поки вона сяде в човен, подав їй дитину, і за мить човен легко розтинав темну поверхню озера. Крізь похмуру стіну лупун невиразно пробивалися відблиски вогнищ, чутно було співи.
— Куди ми пливемо? — спитала Лаліта. — Ти нічого мені не кажеш, усе робиш сам. Я вже не хочу з тобою пливти, хочу повернутися назад.
— Мовчи, — звелів лоцман. — Мовчи, доки не випливемо з озера.
— Вже світає, — озвався Акіліно. — А ми з тобою й очей не склепили, Фусіє.
— Це наша остання ніч разом, — сказав Фусія. — Щось пече мене зсередини, як вогнем.
— Мені також прикро, — промовив Акіліно. — Але ми більше не можемо залишатися тут, треба пливти далі. Ти голодний?
— Покинь мене на якому-небудь березі, — попросив Фусія. — Заради нашої дружби, Акіліно. Покинь, де завгодно, тільки не вези до Сан-Пабло. Не хочу там помирати, старий.
— Більше сміливості, Фусіє, — підбадьорив його Акіліно. — Знаєш, я порахував: рівно тридцять днів тому ми відпливли з острова.
Що правда, то правда, дійсність і прагнення змішуються, бо хіба настав би цей ранок. Чи вона впізнає твій голос, твій запах? Говори до неї, дивись, як на її обличчі з’являється щось схоже на боязкий усміх, потримай її руку кілька секунд, віднайди під її шкірою таємниче, легеньке биття пульсу, дивись, як тремтять її вуста й повіки. Вона хоче довідатися, чому ти так стискаєш її руку, чому бавишся її волоссям, чому торкаєшся руками її талії, а коли говориш, то нахиляєшся своїм обличчям так близько до її обличчя? Поясни їй: щоб не плутала мене з іншими, Тоньїто, я хочу, щоб ти упізнавала мене, адже вітерець, який ти відчуваєш на своїй щоці, — це моє дихання, і звуки, які ти чуєш, — це мої слова… Але увага, Ансельмо, будь обережний, дивись, щоб не помітили люди. Поки нікого немає, схопи її за руку, — ти злякалася, Тоньїто, чому ти вся затремтіла? — благай у неї пробачення. Знову сонце золотить її вії, а вона, мабуть, думає, вагається, уявляє собі, і ти до неї: в цьому немає нічого поганого, Тоньїто, не бійся мене, — а вона намагається осмислити, осягнути, чому, як, тут ще хтось є? Хасінто витирає зі столиків, Чапіро говорить про бавовну, про півнячі бої, про дівок, з якими він спить, жінки пропонують збиті вершки, а вона, оточена темрявою, мізкує, дошукується, — чому, як? І ти: це неможливо, я збожеволів, вона страждає через мене, май хоч крихту совісті. Охоплений соромом, стрибни на коня, тікай звідси, і знову піски, зала, вежка. Запни завіси, нехай сюди підніметься Метелик, нехай мовчки роздягнеться, — підійди ближче, не рухайся, маленька дівчинко, — поцілуй її, ти кохаєш її, в неї руки, як квіти. А вона: о, які гарні слова, хазяїне, я справді так вам подобаюсь? Нехай одягається і йде до зали, — чому ти заговорила, Метелику? — і вона: ви закохані в якусь жінку й хочете, щоб я вам її замінила, — а ти: забирайся геть, жодної дівки не буде більше у вежці. І знову самотність, арфа, горілка. Напийся, простягнись на ліжку і починай також шукати в темряві, питаючись в самого себе: чи має вона право бути коханою? Чи маю я право її кохати? Якщо б це був гріх, то чи зупинило б це мене? Ніч повільна, безсонна, порожня без її присутності. Внизу танцюють, сміються, підіймають тости, жартують під спів гітар, у який вкрадається тоненький свист флейти… Це був гріх, Ансельмо, ти скоро помреш, розкайся. А ти: ні, отче, не гріх, і я ні в чому не розкаююсь, мені тільки гірко, що вона померла. І він: Ансельмо, ти взяв її силою. А ти: ні, це не було всупереч її волі, ми любили одне одного, хоча вона мене й не бачила… Слава богу, Тоньїто, це правда, що ти мене впізнаєш? Спробуй, потисни її долоню, порахуй до шести, — чи вона потисне твою? — до десяти, — бачиш, вона не відпускає твоєї руки, — до п’ятнадцяти, — вона й надалі стискає її, довірлива, лагідна. На той час пісок уже не падає, з-понад річки налітає холодний вітер, — ходімо до «Північної зірки», Тоньїто, вип’ємо чого-небудь. Чиєї руки шукала її рука? На чию руку вона спиралася, щоб перейти через площу? На твою, а не на руку дона Еусебіо, на твою, а не на руку Чапіро. Значить, вона тебе кохає? Спробуй ще раз відчути це так, як тоді: молода, засмагла шкіра, ніжний пушок на її руці. А під столом її коліно торкається твого коліна, — чи смакує тобі сік лукуми, Тоньїто? вдавай, що тобі байдуже, Ансельмо, і насолоджуйся, — отже, справи йдуть добре, доне Еусебіо, отже, та крамниця, яку відкрив сеньйор з Сульяни, дає більше прибутку, отже, Аррес помер, докторе Севальйос, яке лихо для П’юри, це був такий розумний, начитаний чоловік, — і знову вогонь у м’язах та жилах, вогник полум’я в серці й гарячі джерела б’ють у скронях: зараз не лише її коліно торкається твого, а й ступня ступні, і якщо б можна було зазирнути під стіл, ти б побачив її маленьку беззахисну ногу поряд з твоїм важким чоботом. Слава богу, але, може, вона не відчуває цього, може, це випадковість? Спробуй ще раз. Вона відсовується? Сидить непорушно? Також притискається до твого коліна? Ти не граєшся зі мною, маленька? Що ти відчуваєш до мене? І знову це шалене бажання — залишитися колись із нею віч-на-віч, не тут, а у вежці, не вдень, а вночі, не вдягненими, а голими. Не відсовуйся, Тоньїто, доторкуйся до мене й далі. І знову паркий літній ранок, чистильники взуття, жебраки, перекупки, люди, що виходять з собору після меси, «Північна зірка», де чоловіки розмовляють про бавовну, про повінь, про пачаманку в неділю, і раптом ти відчуваєш її руку, яка шукає, знаходить і стискає твою. Обережно, не дивись на неї, не рухайся, посміхнися, вдавай, що слухаєш балачки про бавовну, про суперечки, про полювання, про жорстке оленяче м’ясо й про різні лиха, а тим часом відчувай її долоню в своїй, розшифруй її таємничу мову потисків та легеньких пощипувань і повторюй подумки: Тоньїто, Тоньїто, Тоньїто. А тепер відкинь сумніви і завтра, ще раніше, заховайся в соборі,