— Його сьогодні вранці забрали до Ліми, — пробелькотіла Боніфація. — Кажуть, на кілька років.
Ну й що? Тюрма в П’юрі гірша від хліву, — Хосефіно пройшовся по кімнаті, — люди живуть там у грязюці, — сперся на підвіконня, — здихають з голоду, — подивився у вікно, де в слабкому світлі ліхтаря смутно, як уві сні, виднілися коледж Сан-Мігель, церква й ріжкові дерева на площі Меріно, — а дуже гордим, таким як Літума, дають купку лайна замість їжі, і не дай боже, якщо не з’їси; це краще, що його послали до Ліми.
— Навіть не дали з ним попрощатися, — простогнала Боніфація. — Чому мені не повідомили, що його забирають?
А хіба прощання не сумні? Хосефіно підступив до канапи, куди вона щойно сіла; Боніфація гнівно скинула з себе туфлі, її трусило, немов у пропасниці. Та й для Літуми це краще, бо він тільки б засмутився. А вона: де мені взяти гроші, адже квиток туди дуже дорогий, так сказали в агентстві «Емпреса Рогеро». Хосефіно обійняв її за плечі. Що тобі бідолашній робити в Лімі? Ти залишишся тут, у П’юрі, а я про тебе потурбуюся, зроблю так, що ти про все забудеш.
— Це мій чоловік, я повинна їхати, — простогнала Боніфація. — Хай би як там було, але я щодня його відвідуватиму, носитиму йому їжу.
Там у Лімі все інакше, дурна, там в’язням дають добре їсти і поводяться з ними добре. Хосефіно притяг її до себе, хвилину вона опиралася, та невдовзі обм’якла в його обіймах. Хіба Літума не був брутальним? А вона: брехня, — хіба він не отруював тобі життя? — а вона: це неправда, — однак притулилась до нього й знову заплакала. Хосефіно погладив її по голові. Та й зрештою баба з воза, коням легше, Дикунко; ми здихалися його.
— Я погана, але ти ще гірший, — схлипнула Боніфація. — Ми обоє заслужили на кару. І чому ти називаєш мене Дикункою? Ти ж знаєш, що я цього не люблю, бачиш, який ти лихий.
Хосефіно делікатно відсторонив її, підвівся, — ну це вже занадто, адже коли б не я, то ти б здохла з голоду, жила б, як остання жебрачка. Підступившись до вікна, він помацав собі по кишенях, — і ще на додаток до всього оплакуєш при мені поліцейського, — дістав цигарку, закурив, — я теж маю самолюбство, чорт забирай.
— Ти кажеш мені «ти»? — зауважив він раптом, повертаючись до Боніфації. — Раніше ти розмовляла зі мною на «ти» тільки в ліжку, а весь інший час казала «сеньйоре». Дивна ти, Дикунко.
Він підійшов до неї, вона відхилилась, але зрештою дала себе обійняти, і Хосефіно засміявся: що, соромишся? Тобі втовкмачили в голову всілякі дурниці матері з місії? Чому ти звертаєшся до мене на «ти» лише в ліжку?
— Знаю, що це гріх, і все-таки залишаюся з тобою, — схлипнула Боніфація. — Ти про це не думаєш, але бог нас покарає, і мене, і тебе, а це все ти винен.
Яка ти лицемірна, в цьому ти подібна до п’юранок, до всіх жінок; яка ти лицемірна, чоліто; знала ти чи ні, що тієї ночі, коли я привів тебе, ти станеш моєю? А вона: не знала, — кривлячи губи, немов дитина, — я не прийшла б, але мені не було куди дітися. Хосефіно виплюнув цигарку на підлогу, Боніфація, зіщулившись, сиділа біля нього, і Хосефіно міг говорити їй просто на вухо. Але ж тобі сподобалося, будь відвертою, Дикунко, визнай це, лише раз, тихенько, сподобалося тобі чи ні, крихітко?