— Сподобалося, тому що я погана, — прошепотіла вона. — Не питай мене, це гріх, не говори про це.
Тобі краще зі мною, ніж з поліцейським? Поклянися, ніхто не почує, я кохаю тебе. Правда, що тобі було зі мною приємніше? Він цілував її шию, кусав за вухо, а в неї під спідницею тремтіли від напруги стегна, пашіли жаром, — правда, що з поліцейським у ліжку ти ніколи не кричала? І вона глухим голосом: кричала, першого разу, але більше від болю. А правда, що я доводжу тебе до крику, коли тільки захочу? Ти кричиш від насолоди, правда? І вона: замовкни, Хосефіно, бог тебе почує, — а він: я доторкуюся до тебе, і ти стаєш іншою, тому ти й подобаєшся мені, бо ти — вогонь-жінка. Він відпустив її, вона перестала плакати, однак через хвилину знову схлипнула.
— Літума тебе принижував, Дикунко, — сказав Хосефіно, — ти марнувала своє життя з тим поліцейським. Чому ти так за ним побиваєшся?
— Бо він мій чоловік, — сказала Боніфація. — Я повинна їхати до Ліми.
Хосефіно нахилився, підняв недопалок, прикурив. На площі Меріно бігали якісь хлопчаки, один з них видерся на пам’ятник; вікна в будинку отця Гарсії були освітлені. Напевно, ще не так і пізно. А чи знаєш ти, Дикунко, що вчора я заставив свій годинник? Забув про це тобі сказати, геть пам’ять відібрало. З доньєю Сантос усе домовлено, завтра уранці.
— Тепер я вже не хочу, — вигукнула Боніфація. — Не хочу, не піду.
Чвиркнувши недопалком у напрямку площі Меріно, який не долетів навіть до алеї Санчеса Серро, Хосефіно відвернувся від вікна. Боніфація була наїжачена, а він: що з тобою, може, ти хочеш мене вбити своїм поглядом? Але я знаю, що в тебе гарні очі, чого ж ти їх так вибалушила і що це взагалі означає? Боніфація не плакала, вигляд в неї був викличний, голос рішучий: я не хочу, це дитина мого чоловіка. А чим ти годуватимеш дитину твого чоловіка? А що сама їстимеш, доки не народиться дитина твого чоловіка? А що робитиму я з цим байстрюком? Найгірше завжди те, що люди ніколи ні над чим не замислюються, і навіщо тільки їм макітра, яку бог приліпив їм на шию, чорт забирай!
— Буду служницею, — сказала Боніфація. — А потім поїду з дитиною до Ліми.
Служницею? З таким черевом? Отямся, ніхто тебе не візьме, а якщо випадково хтось і візьме, то накаже тобі мити підлогу, і від таких зусиль ти скинеш дитину твого чоловіка або вона народиться мертвою, або потворною, запитай першого-ліпшого лікаря. І Боніфація: нехай дитина помре сама, а я не хочу її вбивати, не хочу, та й по всьому.
Вона почала знову схлипувати, і Хосефіно сів біля неї, обійняв її за плечі. Ти невдячна, це так ти мені віддячуєш? Я поводився з тобою добре, правда чи ні? А чому я взяв тебе до себе? Тому, що кохаю тебе. А чому я тебе годую? Тому, що кохаю тебе, а натомість ти хочеш нагородити мене байстрюком, щоб люди з мене насміхалися? Лайно ти, чоловік — це не блазень. І врешті, як ти думаєш, скільки візьме за це Сантос? Цілу купу грошей. І замість того, щоб мені дякувати, ти плачеш. Чому ти так зі мною поводишся, Дикунко? Немовби й не любиш мене, а я тебе кохаю, крихітко, — і Хосефіно лоскотав їй шию, дмухав за вушком, а вона стогнала: моє селище, черниці, я хочу повернутися туди, нехай це й край дикунів, нехай там немає ні будинків, ні автомобілів, але я хочу повернутися до Санта-Марія де Ньєви.
— Щоб повернутися назад, тобі треба буде більше грошей, ніж на придбання будинку, крихітко, — мовив Хосефіно. — Ти сама не розумієш, що кажеш. Так не можна, голубко.
Він вийняв носовичок, витер їй сльози й поцілував її в очі так, що її тіло несамохідь похилилося на бік, а тоді міцно її обійняв. Я потурбуюся про тебе, а чому? Бо роблю все задля твого блага, а чому? Тому що кохаю тебе. Боніфація зітхнула раз і другий, закусила ріжечок носовичка, — навіщо задля мого блага ти хочеш убити дитину мого чоловіка?
— Це не вбивство, дурна, адже дитинча ще не народилося, — сказав Хосефіно. — І навіщо стільки говорити про твого чоловіка, коли він уже не твій чоловік.
Ні, мій, ми побралися в церкві, а перед богом тільки це й важливо. І Хосефіно: ти знову за своє, навіщо до всього приплутувати бога, Дикунко? — а вона: бачиш, який ти поганий, — і він, колисаючи її, лоскочучи під пахвами, не даючи їй підвестися: ой, щоб я з тобою вчинив, якби так сильно не кохав, дурненька упертюшко, моя Дикунонько, — а вона: от бачиш, бачиш, — і затинаючись, і схлипуючи, хихотіла, та коли на хвилину її вуста заспокоїлися, Хосефіно міцно поцілував її. Ти любиш мене, Дикунко? Раз, лише разочок, дурненька, — і вона: не люблю, — а він: зате я тебе дуже люблю, і як ти вмієш з цього користатись, як ти пишаєшся цим, — і вона: ти так лише кажеш, насправді ж не любиш мене, — а він: притули руку до мого серця, ти відчуєш, що воно б’ється тільки для тебе, і якби ти любила мене, то я виконував би всі твої забаганки. Під його руками тремтіло гаряче, знеможене, спрагле, обважніле тіло, голос у Хосефіно став невиразним, він почав, як і вона, говорити дедалі тихіше. Я не піду до Сантос, навіть якби й любила тебе, — шепотіла вона, — хоч убий, не піду. А він, палаючи від жаги: але ж ти любиш мене, любиш…