— Ти маєш такий вираз обличчя, — сказав сержант, — ніби тебе забирають звідси силоміць. Чому ти не радієш?
— Я радію, — заперечила Боніфація. — Мені лише трохи шкода розлучатися з черницями.
— Пінтадо, не клади тієї валізки так близько біля борту, — звелів сержант. — І ящики погано прив’язані, при першому ж поштовху полетять у воду.
— Сеньйоре сержант, коли ви потрапите до того свого раю, то пам’ятайте про нас, будь ласка, — попросив Малюк. — Напишіть нам, розкажіть, як там у місті живеться. Якщо міста ще взагалі існують.
— П’юра найвеселіше місто в цілому Перу, сеньйоро, — сказав лейтенант. — Воно вам дуже сподобається.
Лоцман Пінтадо повантажив на човен увесь багаж і тепер, вклякнувши поміж двома каністрами з газоліном, перевіряв двигун. Повівав легенький бриз, води Ньєви, кольору виноградних грон, неспокійними пінявими хвильками спливали у бік Мараньйону. Усміхнений сержант ходив туди-сюди по човну, перевіряючи, чи добре спаковані речі, й Боніфацію, здавалося, зацікавила його метушня, однак час від часу вона крадькома позирала на узгір’я: під чистим небом височіла між деревами місія, її дахи й мури лагідно відбивали світло світанку. Але кам’яниста стежка, що вела до неї, ще ховалася в пасмах туману, який стелився понад землею; ліс заважав вітру розігнати його.
— Правда, ми аж трусимося від нетерплячки, бо хочемо якнайшвидше дістатись до П’юри? — спитав сержант.
— Правда, — погодилася Боніфація. — Хочемо доїхати якнайшвидше.
— Це має бути страшенно далеко, — мовила Лаліта. — А життя там, певне, не таке, як тут.
— Кажуть, П’юра в сто разів більша від Санта-Марія де Ньєви, — озвалася Боніфація, — і будинки там такі, як в журналах з картинками, що їх отримують черниці. В П’юрі дуже мало дерев, самі піски.
— Мені надзвичайно прикро, що ти їдеш від нас, однак я рада за тебе, — сказала Лаліта. — Черниці вже знають?
— Авжеж, вони надавали мені безліч порад, — відповіла Боніфація. — Мати Анхеліка навіть плакала. Яка ж бо вона стала стара, вже нічого не чує, мені довелося гукати до неї. І ледве ходить. Знаєш, Лаліто, по її очах видно, що вона боїться впасти. Відвела мене до каплиці, і ми разом помолилися. Мабуть, я вже ніколи її не побачу.
— Це зла, в’їдлива баба, — сказала Лаліта. — Тільки те й робить, що шипить, — то не підмела підлоги, то не вичистила їй горнятка, і увесь час лякає мене пеклом, щоранку питає, чи покаялась я в гріхах? І розповідає мені жахливі речі про Адріана, мовляв, що це бандит, що він усіх ошукував.
— Вона злоститься, бо дуже стара, — пояснила Боніфація. — Напевне, відчуває, що невдовзі помре. — Але до мене вона добра. Любить мене, і я теж її люблю.
— Ріжкові дерева, віслючкú й музика, — мовив лейтенант. — І ви побачите море, сеньйоро, воно недалеко від П’юри. Це краще, ніж купання в річці.
— І ще кажуть, там найгарніші жінки в Перу, — докинув Важкий.
— Ой, Важкий, — похитав головою Блондин. — А що сеньйорі до того, що в П’юрі гарні жінки?
— Я це до того веду, щоб вона остерігалася п’юранок, — усміхнувся Важкий. — Бо ще відіб’ють у неї чоловіка.
— Боніфація знає, що я людина поважна, — сказав сержант. — Мрію лише про зустріч з приятелями, з моїми братчиками. А що стосується жінок, то мені своєї аж занадто.
— Так ми тобі й повірили, — засміявся лейтенант. — Сеньйоро, не спускайте з нього очей, а як спробує відбитися від рук, добре відлупцюйте його.
— Якщо можна, сеньйоре сержант, то, будьте ласкаві, запакуйте й вишліть мені яку-небудь п’юранку, — попросив Важкий.
Боніфація всміхалася то до одних, то до інших, але час від часу кусала собі губи, і її обличчя прибирало сумного виразу, очі затьмарювалися. Містечко прокидалось, у крамниці Паредеса вже зібралося кілька християн, стара служниця дона Фабіо замітала терасу губернаторського будинку, а повз капірону йшли в напрямку до річки молоді й старі агваруни, несучи весла й гарпуни.