— Добре було б уже відплисти, сержанте, — сказав Пінтадо. — Пороги краще долати зараз, потім буде дужчий вітер.
— Спочатку вислухай мене, а вже тоді кажи «ні», — зауважила Боніфація. — Принаймні дозволь тобі пояснити.
— Краще не загадуй наперед, — порадила Лаліта. — Тому що потім, коли нічого не вийде, буде прикро. Думай лише про сьогоднішній день, Боніфаціє.
— Я вже казала йому, і він згодився, — повідомила Боніфація. — Щотижня даватиме мені один соль, я теж що-не-будь зароблятиму, ти ж знаєш, черниці навчили мене шити. Але якщо ті гроші хтось украде? Адже вони повинні пройти через стільки рук, може, ти їх і не отримаєш.
— Не присилай мені нічого, — сказала Лаліта. — Навіщо мені гроші?
— О, я вже знайшла спосіб, — вигукнула Боніфація, ляскаючи себе по лобі. — Посилатиму їх черницям. Хто відважиться обікрасти черниць? А черниці віддаватимуть гроші тобі.
— Хоч як хочеться виїхати звідси, але стає трошки сумно, — мовив сержант. — Таке, хлопці, діється зі мною вперше в житті. Людина призвичаюється до місця, навіть якщо воно небагато варте.
Вітерець подув дужче, і крони вищих дерев, розгойдуючись, торкалися верхівок нижчих дерев. Угорі, на пагорбі, відчинилися двері головної будівлі, одна з черниць швидко вийшла й подалася подвір’ям у бік каплиці, а вітер надимав її сутану. Паредеси стали у дверях своєї халупи і, спершись на поруччя, дивилися на пристань, махали руками.
— Нічого дивного, сеньйоре сержант, — сказав Чорний. — Ви ж стільки часу прожили в цьому місці, та й одружилися на місцевій. Зрозуміло, що вам трошки сумно. А сеньйорі, напевне, ще сумніше, правда?
— Дякую за все, сеньйоре лейтенант. — Сержант клацнув підборами. — Якщо в П'юрі я зможу вам чимось прислужитися, то завжди до ваших послуг. Коли ви будете в Лімі?
— Приблизно через місяць, — відповів лейтенант. — Але спершу я повинен поїхати до Ікітоса, щоб закінчити з цією справою. Ну, нехай тобі щастить, чоло, якось одного дня навідаюсь до тебе.
— Краще відкладай гроші на той час, коли в тебе будуть діти, — порадила Лаліта. — Адріан завжди казав: з наступного місяця почнемо і за півроку зберемо на новий двигун. Та ніколи ми не відклали ані сентаво, хоч на себе він майже нічого не витрачав, усе йшло на їжу й дітей.
— І тоді ти зможеш поїхати до Ікітоса, — мовила Боніфація. — Нехай черниці зберігають у себе гроші, які я тобі посилатиму, доки не набереться на подорож. І тоді ти поїдеш його провідати.
— Паредес сказав мені, що я його вже не побачу, — зітхнула Лаліта. — І що я тут так і помру, прислуговуючи черницям. Нічого мені не присилай. Тобі гроші самій знадобляться, в місті треба мати їх багато.
Ви дозволите? Сержант кивнув, і лейтенант обійняв Боніфацію. Вона кліпала повіками, приголомшено крутила головою, але її губи й заплакані очі злегка посміхалися. Прошу, сеньйоро, зараз наша черга. Першим її обняв Важкий, а Чорний: чорт забирай, це щось задовго триває, — і Важкий: сеньйоре сержант, прошу не думати про мене погано, це я по-приятельському. Потім її обняли Блондин та Малюк. Лоцман Пінтадо відв’язав линву і, зігнувшись, стримував човен веслом. Сержант і Боніфація сіли між клунків, Пінтадо підняв весло, течія підхопила човен, понесла в бік Мараньйону.
— Ти повинна відвідати його, — наполягала Боніфація. — Я пришлю тобі гроші, навіть якщо ти не хочеш. А коли його випустять, то ви поїдете до П’юри, і я вам допоможу так, як ви мені допомогли. Там дона Адріана ніхто не знає, він зможе знайти собі будь-яку роботу.
— У тебе обличчя одразу повеселішає, щойно побачиш П’юру, маленька, — підбадьорив її сержант.
Боніфація тримала руку за бортом, і її пальці торкалися скаламученої води, проводячи прямі риски, що миттю зникали у пінистому нуртовинні, яке збурював гвинт. Іноді в темній глибині можна було помітити, як швидко промайне рибка. Над ними простиралося чисте небо, але вдалині, у напрямку Кордільєрів, пливли важкі хмари, які сонце розтинало, немов ножем.
— Це через черниць ти така сумна? — спитав сержант.
— І через Лаліту також, — відповіла Боніфація. — А про матір Анхеліку я весь час думаю. Вчора ввечері вона вчепилася в мене й не хотіла відпускати, так сумувала, що не могла й слова мовити.
— Черниці гарно повелися, — сказав сержант. — Але ж і обдарували тебе!
— Ми повернемось туди коли-небудь? — поцікавилася Боніфація. — Хоч раз влаштуємо собі таку прогулянку?