— Можливо, хто зна, — стенув плечима сержант. — Але як для прогулянки, то це трохи задалеко.
— Не плач, — сказала Боніфація. — Я писатиму тобі про все, що відбувається.
— Після від’їзду з Ікітоса я не мала жодної приятельки, — пожалілася Лаліта. — Там, на острові, індіанки майже не говорили по-іспанському, і ми могли порозумітися, коли йшлося про найпростіші речі. Ти була моєю найкращою приятелькою.
— І ти моєю також, — усміхнулася Боніфація. — Більше, ніж приятелькою, Лаліто. Тебе й мати Анхеліку я найдужче і тут любила. Ну годі, не плач.
— Чому ти так довго не повертався, Акіліно? — спитав Фусія. — Де ти подівся, старий?
— Заспокойся, друже, швидше я не міг, — відказав Акіліно. — Цей тип засипав мене питаннями і морочив голову — мовляв, як до цього поставляться черниці, лікар. Я ледве його ублагав, Фусіє, і тепер усе гаразд.
— Черниці? — здивувався Фусія. — Черниці там теж є?
— Вони там за сестер милосердя, опікуються хворими, — відповів Акіліно.
— Завези мене куди-небудь в інше місце, Акіліно, — попросив Фусія, — не залишай мене в Сан-Пабло, я не хочу там помирати.
— Той тип загріб усі гроші, але надавав мені купу обіцянок, — повідомив Акіліно. — Дістане тобі якісь документи і зробить так, щоб ніхто не довідався, хто ти.
— Ти віддав йому все, що я назбирав за стільки років? — простогнав Фусія. — Значить, я боровся, поневірявся лише для того, щоб якийсь жмикрут усе загріб?
— Мені довелося потроху набавляти, — сказав Акіліно. — Спочатку п’ятсот солів, та він відмовився, потім тисячу, і він знову відмовився, навіть балакати не хотів, казав, що в порівнянні з в’язницею — це мізер. Одне слово, витяг усе. Пообіцяв мені також, що даватиме тобі кращу їжу, кращі ліки. Що я ще міг зробити, Фусіє, було б гірше, якби він не погодився.
Лило як з відра, і старий, змоклий до нитки, кленучи лиху погоду, вивів човна з протоки, загрібаючи, мов навіжений. Вже підпливаючи до причалу, впізнав на вершині урвища голі постаті уамбісів. Гукнув до них їхньою мовою, щоб зійшли йому допомогти. Дикуни зникли за лупунами, які торсав вітер, через хвилину на крутому болотистому схилі з’явилися червонясті тіла, і ось уже вони покотилися вниз. Потім уамбіси прив’язали човен до палі й під ударами важких краплин, які розбризкувалися на їхніх плечах, знесли дона Акіліно на землю. Старий, видираючись схилом нагору, почав роздягатися. Діставшись до вершини, він зняв сорочку, а в селищі, не відповідаючи на питання, які йому ставили діти й жінки, що сиділи у хижках, зняв штани. І так, лише в солом’яному капелюсі і в коротеньких трусах, старий продерся заростями, вийшов на галявину, де жили християни, а там щось мавпоподібне, розхристане, збігло зі сходинок хижки, — Пантачо! — обійняло його, — знову мариш? — і пробелькотіло щось незрозуміле йому на вухо, — ти знову одурманив себе зіллям, навіть говорити не можеш, пусти мене. В Пантачі були безтямні очі, ниточки слини текли з рота. Дуже збуджений чимось, він махав руками, вказуючи на хижки. Старий побачив на терасі шапру. Вона стояла нерухомо, шия та руки в неї були прикрашені разками коралів і браслетами, обличчя розмальоване.
— Вони втекли, доне Акіліно, — врешті видушив із себе Пантача, поводячи очима. — А хазяїн лютує, зачинився там, уже місяць, як не хоче виходити.
— Він у себе в хижці? — спитав старий. — Пусти мене, я повинен з ним поговорити.
— Хто ти такий, щоб мені вказувати, — крикнув Фусія. — Вертайся назад, нехай той тип віддасть гроші, відвези мене на Сантьяго, хочу померти між людей, яких я знаю.
— Ти повинен почекати до ночі, — почав наполягати Акіліно. — Коли всі заснуть, я відвезу тебе до тієї баржі, де відвідувачів змушують митися, і там той тип візьме тебе. Ну, не дурій, Фусіє, спробуй зараз трошки поспати. А може, хочеш щось з’їсти?
— Так як ти зі мною тепер поводишся, так само будуть зі мною поводитись і там, — сказав Фусія. — Зовсім мене не слухаєш, сам усе вирішуєш, а я повинен тебе слухатися. Це моє, а не твоє життя, Акіліно, я не хочу, не покидай мене в цьому місці. Змилуйся хоч трохи, старий, повернімося на острів.
— Навіть коли б я й хотів, я не зміг би цього зробити, — заперечив Акіліно. — Проти течії, та ще ховаючись, до Сантьяго довелося б плисти не один місяць, а в нас немає вже ані газоліну, ані грошей. Я привіз тебе сюди по дружбі, щоб ти вмер серед християн, а не як поганин. Послухай мене, поспи трохи.
Тіло Фусії утворювало ледве помітний горбок під напнутою аж до підборіддя ковдрою. Москітна сітка закривала лише половину гамака, довкола панував страшенний розгардіяш, валялися консервні бляшанки, лушпиння, гарбузові пляшки з рештками масато, недоїдки. Стояв жахливий сморід, роїлися хмари мух. Старий торкнув Фусію за плече і, почувши хропіння, потрусив гамак обома руками. Повіки Фусії розклепилися, дві розжарені вуглини його налитих кров’ю очей впали на обличчя Акіліно, потім згасли, знову загорілись, і так кілька разів. Фусія підвівся на ліктях.