— Дощ захопив мене якраз посередині протоки, — сказав Акіліно. — Я весь змок.
Він зі злістю викрутив сорочку й штани, повісив їх на шнур москітної сітки. Надворі й далі лило, тьмяне світло спадало на калюжі й попелясте болото галявини, вітер далі атакував дерева. Час від часу похмуре небо прояснював кольоровий зигзаг, а за кілька секунд гримів грім.
— Ця хвойда втекла з Ньєвесом, — простогнав Фусія, не розплющуючи очей. — Ці паскуди утекли, Акіліно.
— А що тобі до того? — спитав Акіліно, рукою витираючи собі тіло. — Зрештою краще бути самому, аніж у поганому товаристві.
— Мені ця хвойда непотрібна, — відповів Фусія. — Але мене заїдає, що вона втекла з лоцманом. Ще заплатить мені за це.
Так само з заплющеними очима Фусія повернув голову, плюнув, — дивися, куди плюєш, чоловіче, — і підтяг собі ковдру аж до рота, — мало в мене не влучив.
— Скільки місяців ти не приїжджав? — прохрипів Фусія. — Чекаю на тебе цілу вічність.
— Багато маєш товару? — спитав Акіліно. — Куль каучуку? Шкір?
— Нам не пощастило. — Фусія скривився. — Ми натрапляли лише на порожні селища. Цього разу не маю товару.
— Таж ти не міг зрушити з місця, де вже тобі було нишпорити сельвою, — сказав Акіліно. — Померти серед своїх людей! Ти думаєш, що уамбіси залишилися б з тобою? Вони б утекли при першій нагоді.
— Я міг віддавати накази з гамака, — мовив Фусія. — Хум і Пантача повели б їх туди, куди б я звелів.
— Не кажи дурниць, — заперечив Акіліно. — Хума вони ненавидять і лише завдяки тобі досі не вбили. А Пантача вже несповна розуму від тих своїх відварів; він ледве розмовляв, коли ми поїхали. Всьому кінець, друже, не обманюй себе.
— Вигідно продав? — спитав Фусія. — Скільки грошей привіз?
— П’ятсот солів, — відповів Акіліно. — Не кривись, те добро не коштувало більше. Але що ж сталося, ти вперше не маєш товару?
— В цьому краю вже нічого не здобудеш, — сказав Фусія. — Ці собаки тепер пильнують, ховаються. Поїду десь далеко, хоча б і до міст, але дістану каучук.
— Лаліта забрала всі твої гроші? — спитав Акіліно. — Залишила тобі щось?
— Які гроші? — Фусія скорчився ще дужче, притримуючи ковдру біля рота. — Про які гроші ти кажеш?
— Про ті, які я тобі увесь час привозив, Фусіє, — нагадав старий. — Про твої злодійські гроші. Я знаю, що ти їх ховав. Скільки в тебе залишилось? П’ять тисяч солів? Десять тисяч?
— Ані тобі, ані будь-кому іншому вони не дістануться, це моє і лише моє, — відрізав Фусія.
— Не викаблучуйся, бо й так світ не милий, — сказав Акіліно. — І не дивись на мене такими очима, мене цим не злякаєш. Краще відповідай.
— Вони або надто мене боялись, або надто квапилися, тому що забули їх у мене забрати, — мовив Фусія. — Лаліта знала, де я їх ховаю.
— А може, вони просто пожаліли тебе, — висловив припущення Акіліно. — Може, подумали: він і так приречений, самотній, залишимо йому хоча б гроші, нехай втішається.
— Краще було б, якби ці собаки забрали у мене все, — прошепотів Фусія. — Якби не було тих грошей, то твій тип не згодився б мене взяти. А в тебе добре серце, старий, ти не покинув би мене, відвіз би назад на острів.
— Ну ось, нарешті ти вже трохи заспокоївся, — сказав Акіліно. — Знаєш, що я зроблю? Посічу трохи бананів і зварю їх. Вже завтра ти їстимеш як християнин, це буде твоє прощання з поганською кухнею.
Старий засміявся, розлягся в порожньому гамаку і, відштовхуючись ногою, почав гойдатися.
— Коли б я був твоїм ворогом, то мене б тут не було, — додав він. — Ті п'ятсот солів я міг би залишити собі. Я був певний, що цього разу ти не матимеш товару.
Дощ заливав терасу, глухо барабанив по покрівлі, а теплий вітер надимав москітну сітку, немовби то тріпотів крилами білий лелека.
— Можеш так не закриватися, — сказав Акіліно. — Я вже знаю, що в тебе шкіра з ніг злазить, Фусіє.
— Ця хвойда розповіла тобі про москітів? — пробурмотів Фусія. — Я розчухав собі ноги, ну вони й загноїлись, але тепер уже загоюються. Ті собаки думають, що в такому стані я не буду їх шукати. Побачимо, хто сміятиметься останній, Акіліно…
— Не змінюй тему, — мовив Акіліно. — З твоїми ногами справді краще?
— Дай мені ще трохи, старий, — попросив Фусія. — Там ще залишилося?