— Заради бога, не горлай так, — просить Акіліно. — Мені треба зараз їхати. Як повернуся, привезу тобі що-небудь м’якеньке, щоб ти міг ковтати, не пережовуючи.
— Сідай, сідай! — кричить Фусія. — Чому ти встав, Акіліно? Сідай, сідай!
Він навприсядки стрибає довкола Акіліно й хоче зазирнути йому в очі, але старий уперто дивиться на хмари, на пальми, на брудні води річки. Фусія вже дістався до ніг Акіліно. Старий сідає.
— Побудь ще трошки, Акіліно, — кричить він. — Адже ти щойно приїхав.
— О, лише зараз пригадав, хочу тобі щось розповісти. — Старий ляскає себе по лобі, і на мить його погляд зупиняється на здоровій нозі Фусії. — В квітні я був у Санта- Марія де Ньєві. От бачиш, яка в мене голова? Поїхав би і нічого б тобі не розповів. Річкова поліція склала зі мною угоду, в них там захворів лоцман, і мене взяли на один з тих катерів, що літають по воді. Були ми там два дні.
— Ти злякався, що я до тебе доторкнуся, — кричить Фусія, — що схоплю тебе за ноги. Тому ти й сів, Акіліно. Інакше пішов би собі.
— Не верещи так, дай розповісти, — каже Акіліно. — Лаліта страшенно потовстішала, спочатку я її навіть не впізнав. Вона розчулилась і почала плакати, бо думала, що я вже помер.
— Раніше ти залишався на цілий день, — кричить Фусія. — Ночував у своєму човні, а вранці повертався й розмовляв зі мною. Залишався на два або три дні. А зараз не встиг прийти, як уже тікаєш.
— Я зупинився в її домі, Фусіє, — веде далі старий. — В неї купа дітей, вже не пам’ятаю скільки, але багато. Акіліно вже парубок. Плавав на плотах, зараз поїхав працювати до Ікітоса. Дуже змінився, очі в нього вже не такі розкосі, як в дитинстві. Майже всі діти повиростали, а якби ти побачив Лаліту, то не повірив би, що це вона, такою стала гладкою. Пам’ятаєш, як я оцими руками допомагав їй при пологах? Акіліно став парубком хоч куди. Та й сини Ньєвеса не гірші, і сини жандарма. Ніхто їх не розрізняє, всі схожі на Лаліту.
— Раніше всі мені заздрили, — кричить Фусія. — Тому що ти відвідував мене, а їх ніхто не відвідував. Потім вони сміялися наді мною, бо ти довго не з’являвся. Та я їм казав: скоро припливе, річ у тім, що він багато подорожує, торгує, плаває річками, але невдовзі буде тут, завтра чи післязавтра буде обов’язково. А тепер виходить так, немовби ти взагалі не приїжджав, Акіліно.
— Лаліта розповіла мені про своє життя, — продовжує Акіліно. — Не хотіла мати більше дітей, одначе той жандарм хотів і багато разів її надимав. У Санта-Марія де Ньєві її хлопців теж називають Важкими. Але не тільки синів жандарма, а й Ньєвесових і твого також.
— Лаліта? — кричить Фусія. — Лаліта, старий?
Рожевуватий клубок гнилої смердючої плоті корчиться від збудження. Старий знову затискає собі носа, відвертає голову. Пішов дощ, вітер свище поміж деревами, на іншому березі, танцюють зарості, чути шелест листя. Дощ ще легенький, невидимий. Акіліно встає.
— От бачиш, почало дощити, треба вже йти, — гугнявить він. — Доведеться спати в човні, мокнути цілу ніч. Не можу в такий дощ плисти проти течії, бо ще заглохне двигун, і течія знесе мене вниз, одного разу так уже було. Ти посмутнішав, бо я розповів тобі про Лаліту? Чому ти вже не кричиш, Фусіє?
Фусія мовчить. Він скарлючився ще дужче. Здорового ногою бавиться камінцями: розкидає і збирає докупи, розкидає й збирає; в його повільних рухах відчувається якийсь смуток. Акіліно відступає на два кроки, не спускаючи очей з тієї червоної спини, з виразок, які омиває дощ. Він задкує ще трохи, тепер виразок уже не видно — все зливається в синьо-фіолетову пляму. Акіліно забирає руку від носа, глибоко зітхає.
— Не журися, Фусіє, — бурмоче він. — Приїду наступного року, хоч би й був дуже втомлений, слово честі. Привезу тобі що-небудь м’якенького з їжі. Ти розсердився через те, що я розповів тобі про Лаліту? Пригадав собі кращі часи? Таке, бач, життя, хлопче, в інших воно склалося ще гірше, згадай про Ньєвеса.
Старий бурмоче й задкує, ось він уже на стежці. У вибоїнах збираються калюжі, повітря сповнюється запахом рослин, соків, живиці. Теплий рідкий туман здіймається хвилястими пасмами. Старий далі задкує, нарешті клубок кривавого м’яса зникає за папороттю. Акіліно повертається і, бурмочучи, — я приїду через рік, Фусіє, не сумуй, — біжить у бік хижок. А дощ починає лити, як з відра.
— Покваптесь, отче, — сказала Дикунка. — Таксі чекає.
— Хвилинку, — прохрипів отець Гарсія, протираючи очі. — Я повинен одягтися. — Він зник в глибині помешкання, а Дикунка подала таксистові знак, щоб почекав. Хмари тріскотливих комах оточували ліхтарі в безлюдному сквері Меріно, небо було високе, зоряне, а на проспекті Санчеса Серро з’явилися перші вантажні машини й нічні автобуси. Дикунка чекала на вулиці, доки знову не відчинилися двері й не вийшов отець Гарсія. Обличчя в нього було замотане сірим шарфом, капелюх насунутий аж на брови. Вони сіли в таксі, і машина рушила.