— Швидше, — попросила Дикунка таксиста. — Дайте повну швидкість.
— Це далеко? — спитав отець Гарсія, і його голос перейшов у довге позіхання.
— Не дуже, отче, — відповіла Дикунка. — Біля клубу Грау.
— То навіщо ти приїхала аж сюди? — буркнув отець Гарсія. — Навіщо тоді парафія Буенос-Айрес? Чому розбудила мене, а не отця Рубіо?
«Три зірки» було вже зачинено, але у вікнах горіло світло. Сеньйора хоче, щоб приїхали ви, отче. Троє чоловіків підспівувало на розі вулиці, четвертий стояв трохи віддалік і мочився, прихилившись до стіни. Грузовик, навантажений скринями, їхав по середині вулиці, таксист, бажаючи його обігнати, почав сигналити, блимати фарами, і раптом капелюх отця Гарсії наблизився до самого рота Дикунки, — це ж яка сеньйора хоче, щоб я приїхав? Грузовик нарешті звернув у бік, даючи дорогу таксі, — сеньйора Чунга, отче. Священик здригнувся, — що? А хто вмирає? — і голос у нього став здавленим, як від спазму в горлі, — кого я їду сповідати?
— Дона Ансельмо, отче, — прошепотіла Дикунка.
— Невже арфіст помирає? — вигукнув таксист. — Неймовірно! Це ми до нього їдемо?
Таксі зі скреготінням загальмувало, потім рушило вперед і помчало проспектом, не зменшуючи швидкості. Капелюх тим часом хилитався біля обличчя Дикунки, а з горла отця Гарсії виривалося лише хрипіння.
— Грав собі на арфі і раптом упав на підлогу, — зітхнула Дикунка. — Увесь посинів, бідолаха.
З темряви виринула рука й вхопила Дикунку за плече, — ми їдемо до того будинку розпусти? — і вона, перелякана, зіщулившись біля дверцят таксі: ні, отче, ми їдемо до Зеленого Дому. Він там умирає, чому ви так торсаєте мене, що я вам зробила поганого? Отець Гарсія відпустив її, скинув з себе шарф і, важко відсапуючись, повернувся до віконця. Якусь хвилину він сидів зігнутий, з заплющеними очима, жадібно вдихаючи свіже нічне повітря. Потім відкинувся на спинку сидіння й знову обмотав обличчя шарфом.
— Зелений Дім це і є будинок розпусти, нещасна, — прохрипів він. — Тепер я знаю, хто ти, тепер я знаю, чому ти майже гола й така нафарбована.
— А лікаря не покликали? — спитав таксист. — Що за сумна звістка, сеньйорито. Пробачте мені, що втручаюсь, але я знаю арфіста дуже добре. Та й хто його не знає, всі ми дуже його шануємо.
— Покликали, — відповіла Дикунка. — Доктор Севальйос уже там. Але він каже, що було б дивом, якби старий вижив. Усі дуже плачуть, отче.
Отець Гарсія втиснувся у спинку сидіння й щось шепотів. Таксі зупинилося перед огорожею клубу Грау.
— Я поїхав би в селище, — мовив таксист, — але тут стільки піску, що, напевне, загрузну. Щиро шкодую.
Доки Дикунка розв’язувала хустинку, діставала гроші й платила, отець Гарсія виліз з машини, гнівно хряснув дверцятами і, широко ступаючи, пішов через піски. Час від часу він спотикався, падав, видно було, як між жовтих дюн вимальовувалася його згорблена постать у чорному вбранні, яка скидалася на величезну гору. Дикунка наздогнала його на півдорозі.
— Ви його знали, отче? — прошепотіла вона. — Бідолаха, авжеж? Якби ви чули, як він гарно грав. А він же був сліпий.
Отець Гарсія промовчав. Він швидко йшов, важко дихаючи.
— Як дивно, отче, — озвалася Дикунка знову. — Не чути ніякого шуму. Звичайно ночами музика долинає аж сюди. Навіть на шосе її чути дуже виразно.
— Замовкни, нещасна, — заволав, не дивлячись на неї, отець Гарсія. — Припни язика!
— Не гнівайтесь, отче, — мовила Дикунка. — Я навіть не тямлю, що кажу. Бо мені страшенно сумно, ви ж не знаєте, який був дон Ансельмо.
— Знаю досить добре, нещасна, — пробурмотів отець Гарсія. — Я знав його, коли ти не народилася.
Він сказав ще щось незрозуміле, і знову почувся дивний, хрипкий притлумлений звук. У селищі біля дверей своїх халуп стояли люди. Коли священик проходив мимо, вони віталися з ним, — добрий вечір, — деякі жінки хрестились. Дикунка постукала в двері, і раптом пролунав жіночий голос: зачинено, сьогодні не обслуговуємо. Сеньйоро, це я, отець Гарсія вже тут. Запала тиша, потім почулися квапливі кроки, двері відчинились, і тьмяне світло, що пробивалося крізь клуби цигаркового диму, освітило старече обличчя отця Гарсії та шарф на його шиї. У супроводі Дикунки він увійшов до приміщення. Доброго здоров’я, отче, — привітали його два чоловіки, які сиділи в барі, але він не відповів, а шанобливого перешіптування, що прокотилося за двома столами в кутку зали, мабуть, не розчув. Насупившись, священик зупинився й закляк на місці, а коли перед ним з’явилася невиразна постать, швидко пробурмотів: де він? — і Чунга, яка простягнула йому руку, відсмикнула її і вказала на сходи: там, вас зараз проведуть. Дикунка взяла його під руку, — отче, я вас проведу. Вони перетнули залу, піднялися на другий поверх; у коридорі отець Гарсія вивільнив свою руку. Дикунка обережно постукала в одні з чотирьох однакових дверей і відчинила їх. Пропустила отця Гарсію, зачинила двері й повернулася до зали.