— Умер, помирившися з богом, — сказав він. — Тепер це найважливіше.
Дівиці теж заспокоїлись, і за столами в кутку зали почувся приглушений, скорботний шепіт. Два музиканти обнялися й плакали. Болас голосно, Молодий беззвучно, здригаючи плечима. Доктор Севальйос сів, його м’ясисте обличчя набуло меланхолійного виразу. Отче, вам удалося порозмовляти з ним? Отець Гарсія заперечливо хитнув головою. Дикунка гладила його по лобі, а він, зіщулившись на стільці, намагався говорити, — ні, він мене не впізнав, — і з його рота вирвався хрипкий свист, погляд знову почав блукати довкола, — лише згадував «Північну зірку», це єдине, що можна було зрозуміти.
— Тут стояв такий готель, коли я був молодий, — сумно промовив доктор Севальйос, звертаючись до Чунги, однак вона не слухала його. — На Пласа де Армас, там, де тепер Готель туристів.
— Ти тільки те й робиш, що спиш, не вмієш натішитися подорожжю, — каже Лаліта. — Не побачиш навіть, як припливемо до порту.
Вона стоїть, спершись ліктями на борт, а Хуамбачано сидить, прихилившись спиною до змотаних канатів. Він розплющує булькаті очі, — якби ж то спав, — потім заплющує.очі, — тільки б більше не блювати, — у нього слабенький голос хворої людини, — Лаліто, я вже все з себе вивернув, але однаково тягне. Це твоя провина, я хотів залишитись у Санта-Марія де Ньєві. Перехилившись через борт, Лаліта жадібно вдивляється в червоні дахи, білі фасади, високі пальми, що їжачаться над містом, у досить виразні постаті людей, які рухаються на пристані. На палубі всі кидаються до борту.
— Важкий, не будь такий лінивий, пропустиш найцікавіше, — розбуркує його Лаліта. — Подивися на моє рідне місто, поглянь, яке воно велике й чудове. Допоможи мені знайти Акіліно.
На похмурому обличчі Хуамбачано з’являється подоба посмішки. Присадкуватий і товстий, він з великими труднощами підводиться. Метушня охоплює всю палубу: пасажири перевіряють свої клунки, закидають їх на плечі, а збуджені загальним пожвавленням свині рохкають, кури квокчуть і ошаліло тріпочуть крилами, собаки, гавкаючи, крутяться по колу, нашорошивши вуха й задерши хвости. Гудок розтинає повітря, чорний дим з труби густішає, сажа запорошує пасажирів. Пароплав уже вплив до порту й просувається через архіпелаг моторних човнів, плотів, навантажених бананами, і каное. Важкий, дивися, куди ми приїхали. Але Важкого знову нудить, — а, чорт забирай! По його тілу пробігають судоми, однак він не блює, лише задовольняється лютими плювками. Його товсте пригнічене обличчя посиніло, очі стали червонястими. З капітанського містка якийсь чоловік, вимахуючи руками, верескливо віддає накази, і двоє босих, голих по пояс матросів, стоячи на носі пароплава, кидають канати на пристань.
— Ти, Важкий, усе псуєш, — промовляє Лаліта, не відриваючи погляду від порту. — Після стількох років я повертаюсь до Ікітоса, а ти розклеївся.
На скаламученій маслянистій воді гойдаються бляшанки, коробочки, газети, недоїдки. Їх оточують свіжофарбовані човни з прапорцями на щоглах, шлюпки, баркаси. На пристані, біля дощаного трапу, збилися в купу носії: вони галасують, гукають до пасажирів, називають свої імена, б’ють себе в груди, і кожен намагається протиснутись наперед. За ними — дротяна сітка, далі — дерев’яні дашки, під якими товпляться люди, що очікують приїжджих. Він там, Важкий, он той, у капелюсі. Дивись, який великий гарний хлопець, помахай йому, — і Хуамбачано, розплющивши осклілі очі, підносить руку й мляво махає. Пароплав зупиняється, два матроси зістрибують на пристань, закріплюють канати. Тепер носії виють, підстрибують, гримасами й жестами намагаючись привернути до себе увагу пасажирів. Чоловік у синій уніформі та білому кашкеті байдуже проходить біля трапа. Люди, які чекають за дротяною стіною, махають руками, сміються, а повітря час від часу розтинають пронизливі звуки сирен. Обличчя Хуамбачано знову набуває природного кольору, усмішка стає не такою вимученою. Тягнучи пузату валізу й сумку, він проштовхується крізь натовп жінок, обвішаних вузлами.