— Акіліно погладшав, правда? — звертається до нього Лаліта. — Поглянь лишень, як він одягся задля нашого приїзду. Щоб сказав йому щось, не будь невдячний, хіба ти не розумієш, як багато він для нас робить?
— Так, він погладшав і одяг білу сорочку, — механічно відповідає Хуамбачано. — Слава богу, нарешті припливли, подорожувати водою — це не для мене, не для моїх нутрощів. Я мало не вмер.
Чоловік у синій уніформі забирає квитки і випускає кожного пасажира, дружньо підштовхуючи його до мавпоподібних носіїв, які кидаються до нього, видирають з рук пакунки і вузли, благають, а якщо він відмовляється віддати свій багаж, то лають його на чім світ стоїть. Їх чоловік десять, однак вони галасують, як цілих сто. Всі брудні, розчухрані, худі, вдягнуті лише в залатані штани, тільки на декому обтріпані майки. Хуамбачано відпихає їх, — хазяїне, за будь-яку плату, — пішли геть, — хоч п’ять реалів, хазяїне, — геть з дороги, щоб я вас не бачив. Він залишає їх позаду і, похитуючись, підступає до турнікета. Акіліно виходить йому назустріч, вони обіймаються.
— Ти ба, вуса собі відпустив, — дивується Хуамбачано, — ще й брильянтином намастився. Ну й змінився ти, Акіліно.
— Тут не те, що там, у місті треба добре вдягатися, — сміється Акіліно. — Як доїхали? Чекаю на вас з самого ранку.
— Твоя мати доїхала добре, вона задоволена, — каже Хуанбачано. — Але мене щохвилини нудило, увесь час блював. Адже я стільки років не сідав на пароплав.
— Треба випити, і хвороба мине, — радить Акіліно. — Що там робить мати, чому вона залишилась?
Товста, з довгим, злегка посивілим волоссям, розпущеним по плечах, Лаліта стоїть в оточенні носіїв. Нахилившись до одного з них, вона приглядається до нього з якоюсь викличною цікавістю, губи її ворушаться. І Хуамбачано: що ж це, чорт забирай, сліпі вони, чи що, хіба не бачать, що вона без валізи? Чого вони хочуть, її саму понести? Акіліно сміється, витягає пачку «Інка», частує Хуамбачано, дає прикурити. Тепер Лаліта поклала руку на плече носія і жваво щось до нього промовляє; він слухає її з кам’яним обличчям, заперечливо хитає головою, а потім раптово задкує, змішується з іншими і знову починає стрибати, галасувати, бігати за пасажирами. Лаліта з розкритими обіймами підходить до сітки легкою дівочою ходою. Поки Акіліно обіймається з нею, Хуамбачано дивиться на них крізь кільця диму; його обличчя набуло здорового вигляду.
— Ти вже дорослий чоловік, скоро одружишся і невдовзі подаруєш мені онуків. — Лаліта то стискає Акіліно в обіймах, то змушує його відступити й повернутись. — Який же ти елегантний, який гарний.
— Знаєте, де ви зупинитеся? — каже Акіліно. — У родичів Амелії. Я знайшов був готель, а вони: ні та й ні, поставимо їм ліжко в сінях. Це добрі люди, ви з ними заприятелюєте.
— Коли весілля? — питає Лаліта, — Я привезла з собою нову сукню, в той день одягну її вперше. А Важкий повинен придбати собі новий галстук. У нього він зовсім старий, і я не дала йому взяти його з собою.
— В неділю, — відповідає Акіліно. — Вже все готово, за вінчання заплачено. Завтра в мене парубоцька вечірка. Але ти нічого не розповіла мені про братів. Все гаразд?
— Так, у них все гаразд, вони просто марять про приїзд до Ікітоса, — озивається Хуамбачано. — Навіть найменший хоче втекти, як і ти.
Вони виходять на бульвар, Акіліно несе на спині валізу, а під пахвою — сумку. Хуамбачано курить, Лаліта жадібно дивиться на парк, на будинки, на перехожих, на автомобілі. Поглянь, Важкий, хіба це не гарне місто? А яке стало велике, нічого не лишилося. з тих часів, коли я була дівчинкою, — і Хуамбачано неохоче: авжеж, на перший погляд здається гарним.
— Коли ви служили в жандармерії, то не були тут? — запитує Акіліно.
— Ні, я служив лише на узбережжі, — відповідає Хуанбачано. — А потім у Санта-Марія де Ньєві.
— Пішки нема чого йти, родичі Амелії живуть далеко, — каже Акіліно. — Візьмемо таксі.
— Хочу як-небудь сходити туди, де я народилася, — промовляє Лаліта. — Чи мій дім ще стоїть там, Акіліно? Я заплáчу, коли побачу Белен. Можливо, дім стоїть такий самий, як був.
— Як твоя робота? — цікавиться Хуамбачано. — Добре заробляєш?
— Поки що мало, — каже Акіліно. — Але власник дубильні обіцяв наступного року дати нам надбавку. У нього я взяв гроші наперед, щоб купити вам квитки.
— Що таке дубильня? — питає Лаліта. — Хіба ти працюєш на фабриці?
— Це там, де вичиняють шкіри кайманів, — відповідає Акіліно. — З них роблять взуття, портфелі. Коли я починав, то нічого не вмів, а зараз учу новеньких.