— Наших одноліток мало залишилося, — похмуро промовляє отець Гарсія. — Багатьох поховали!
Однак доктор не слухає його. Він ворушить губами, мугикає, хитає миску так, що кілька крапель бульйону падають на стіл. Боже мій, хіба я міг собі це уявити, я не здогадався навіть тоді, коли побачив її тіло на ліжку, та й хто б міг здогадатись.
— Не розмовляйте самі з собою, — бурмоче отець Гарсія, — не забувайте, будь ласка, що ви не самі. Чого ви не могли собі уявити?
— Що його дружиною була майже дитина, — каже доктор Севальйос. — Коли я увійшов, то побачив біля її узголів’я ту товсту й руду, на прізвисько Світляк, яка зовсім не виглядала хворою, і я вже хотів був пожартувати, аж раптом побачив тіло на ліжку й кров. Отче, ви навіть не уявляєте собі тієї картини, кров на простирадлах, на підлозі, вся кімната в крові. Немовби когось зарізали.
Отець Гарсія люто відрубує ножем шматки м’яса, настромлюючи їх на виделку. Шматок, з якого капотить жир, застигає на півдорозі до рота, — всюди кров, — і отець хрипить, як від раптової задухи, — кров тієї дівчини?..
Хосефіно підносить палець до рота: тільки без крику, хіба ти не знаєш, скільки тут сусідів, хіба не чуєш, як вони розмовляють? Але Дикунка верещить ще дужче, Хосефіно виймає хустинку, схиляється над ліжком, затуляє їй рот. Незворушна донья Сантос далі орудує поміж двома темними стегнами якимсь інструментом…
І тут я побачив її обличчя, отче, і в мене затремтіли ноги та руки. Я забув, що вона вмирає і що я тут для того, щоб урятувати її, лише вдивлявся в неї — так, так, сумніву немає, це була Антонія, боже мій. Дон Ансельмо вже не цілував її; впавши навколішки, він знову пропонував мені всі свої гроші і своє життя, — докторе Севальйос, врятуйте її…
А Хосефіно злякався, — доньє Сантос, може, вона вмерла? Чи, може, ви її вбили, доньє Сантос? — і вона тихо: Дикунка просто зомліла. Так навіть краще, не буде галасувати, і я швидше закінчу, змочи їй лоба мокрою ганчіркою…
Доктор Севальйос тицяє йому в руки мідний таз, — нехай ще нагріють води, і чого ти, дурню, плачеш, замість того, щоб допомогти. Доктор Севальйос закасав собі рукави, розстібнув комір і майже заспокоївся. Ансельмо не може втримати таз, який випадає йому з рук, — докторе, тільки б вона не померла, — він підхоплює його і навкарачках доповзає до дверей, — докторе, в ній все моє життя.
— Розтуди тебе, — бурмоче доктор Севальйос. — Що за божевілля, Ансельмо, як ти міг, чоловіче, що за підлість!
— Подай мені торбу, — каже донья Сантос. — А зараз я дам їй трохи мате, і вона опритомніє. Візьми це й ретельно десь закопай, так, щоб ніхто не бачив.
— Чи була якась надія врятувати її? — хрипить отець Гарсія, шматуючи в мисці м’ясо.
— Хіба що в лікарні, — відповідає доктор Севальйос. — Але бідолашну не можна було рухати. Я змушений був оперувати її майже в темряві, знаючи, що вона вмирає. Чунгіту вдалося врятувати якимсь чудом, вона народилася, коли мати вже померла.
— Чудо, чудо, — хрипить отець Гарсія. — У нас у всьому вбачають чудо. Коли вбили родину Кірогів і дівчинка вижила, то теж казали — чудо. Для неї було б краще, якби вона тоді померла.
— Ви, отче, не згадуєте тієї дівчини, коли проходите площею? — питає доктор Севальйос. — Я завжди згадую, мені здається, що я бачу, як вона сидить там на сонці. Але тієї ночі я дужче жалів Ансельмо, ніж Антонію.
— Він не заслуговував на це, — хрипить отець Гарсія. — Ані на жаль, ані на милосердя.
— Коли б ви, отче, бачили, як він повзав на колінах, як цілував мені руки, щоб я врятував дівчину, то теж би змилосердилися, — каже доктор Севальйос. — А ви, отче, знаєте, що, якби не Анхеліка, Чунгіта б також померла? Вона допомогла мені врятувати її.
Вони мовчать. Отець Гарсія підносить шматок м’яса до рота, однак гримаса огиди перекривлює його обличчя, і він опускає виделку. Анхеліка Мерседес повертається з новим глечиком соку, ставить перед ними.
— Чула нас, кумо? — звертається до неї доктор Севальйос. — Ми згадували ту ніч, коли вмерла Антонія. Це вже здається сном, правда? Я саме казав отцеві, що ти допомогла мені врятувати Чунгу.
Анхеліка без здивування чи хвилювання, з непроникним виглядом дивиться на нього, немовби не розуміючи.
— Я нічого не пам’ятаю, докторе, — тихо озивається вона. — Я була тоді куховаркою в Зеленому Домі, але нічого не пам’ятаю. Не треба зараз про це говорити. О восьмій я піду на месу помолитися за дона Ансельмо, щоб він спочивав спокійно. А потім сидітиму біля його тіла.