— П’ять тисяч солів, доне Хуліо, — сказав дон Фабіо. — І мій паспорт, і кілька срібних приборів. Мені дуже прикро, сеньйоре Реатегі, я розумію, як погано ви думатимете про мене. Але присягаюсь, я працюватиму в поті чола свого і відшкодую вам геть усе, до останнього сентаво.
— І тебе ніколи не мучило сумління, Фусіє? — поцікавився Акіліно. — Багато років хочу спитати тебе про це.
— Через те, що обікрав того сучого сина Реатегі? — вигукнув Фусія. — Він багатий, бо накрав більше від мене, старий. Але він мав з чим починати, а я не мав нічого. Це була моя лиха доля, завжди я мусив починати з нуля.
— А куди ж ви тоді дивилися? — обурився дон Хуліо Реатегі. — Чому вам не спало на думку перевірити його документи, доне Фабіо?
Але ж він перевірив, і паспорт був, як новенький, звідки він міг знати, що це підробка, доне Хуліо? До того ж Фусія приїхав так добре одягнений і говорив так переконливо! І він, Фабіо, навіть подумав, що, коли сеньйор Реатегі повернеться з Санта-Марія де Ньєви, то вони почнуть разом робити великі справи. Людина така необережна.
— А що ти мав тоді у тій валізці, Фусіє? — спитав Акіліно.
— Карти Амазонії, сеньйоре Реатегі, — пояснив дон Фабіо. — Величезні, такі, як ото можна побачити в казармах. Порозвішував їх у своїй кімнаті і говорив: це для того, щоб знати, якими шляхами будемо сплавляти ліс. Малював щось і писав по-португальському, хіба це не дивно?
— Нічого дивного, доне Фабіо, — сказав Фусія. — Окрім дерева, мене цікавить також торгівля. А іноді дуже вигідно мати контакти з тубільцями. Тому я й позначив племена.
— Навіть ті з Мараньйону і з Укайялі, доне Хуліо, — уточнив дон Фабіо. — А я думав, це ділова людина, буде добрим партнером для сеньйора Реатегі.
— Пам’ятаєш, як ми спалили твої карти? — спитав Акіліно. — Сміх, та й годі, ті, що складають карти, не знають, що Амазонія це немов розпалена жінка, — не всидить спокійно. Тут усе змінюється: річки, тварини, дерева. Нема ради, Фусіє. Ми потрапили на божевільну землю.
— Він знає сельву чудово, — сказав дон Фабіо. — Коли повернеться з Верхнього Мараньйону, я вас познайомлю, і ви напевне заприятелюєте.
— Тут, у Ікітосі, усі розповідають про дона Хуліо дива, — мовив Фусія. — Дуже хотів би познайомитися з ним. Ви випадково не знаєте, коли він повернеться до Санта-Марія де Ньєви?
— Дон Хуліо впорядковує там свої справи, та й губернаторство забирає в нього багато часу, але вирватись на короткий строк йому вдається завжди, — відповів дон Фабіо. — Залізний характер, сеньйоре. Успадкував його від батька, який був одним з найбільших скупників каучуку в часи розквіту Ікітоса. А коли збанкрутував, пустив собі кулю в лоба. Реатегі втратили усе до останньої сорочки. Але дон Хуліо звівся на ноги, самотужки. Кажу вам, це людина з залізною волею.
— Колись у Санта-Марія Ньєві на його честь влаштували банкет, і я чув його промову, — сказав Акіліно. — Він говорив про свого батька з великою гордістю, чуєш, Фусіє.
— Батько — це була одна з його улюблених тем, — відповів Фусія. — Коли ми працювали разом, він при кожній нагоді згадував про нього. Ет, сучий син Реатегі, клятий везунчик! Я завжди йому заздрив, старий.
— А такий чистенький, такий пещений, — сказав дон Фабіо. — І подумати тільки, що я догоджав йому, майже ноги цілував. Коли він входив до готелю, то навіть кішка від радощів хвіст задирала. Що за клята людина, доне Хуліо.
— Ну й колінця викидаєш ти на прощання, Фусіє. У Кампо Гранде відлупцював вартівників, а в Ікітосі вбив кішку, — мовив Акіліно.
— Правду кажучи, доне Фабіо, це не здається мені надто важливим, — сказав Хуліо Реатегі. — Мені шкода лише срібла, яке він у мене поцупив.
Але кішці було дуже боляче, доне Хуліо. Він задушив її простирадлом, і повісив до москітної сітки. Увійти так до кімнати, і раптом побачити її, завислу в повітрі, закоцюблу, з вибалушеними очима, — це жахливо. Зло заради зла важко зрозуміти, доне Хуліо.
— Людина робить все що завгодно, аби вижити, я розумію твої крадіжки, — сказав Акіліно. — Але навіщо витворяти таке з кішкою, чи це від люті, що ти не мав того початкового капіталу?
— І це також, — відповів Фусія. — А до того ж від тієї паскуди тхнуло, і вона повсякчас мочилася на моє ліжко.
Цей вчинок цілком у характері азіатів, доне Хуліо, вони мають такі бандитські звичаї, нічого неможливо передбачити; він, Фабіо, недавно дізнався, наприклад, що китайці в Ікітосі тримають котів у клітках і відгодовують їх молоком, а коли вони погладшають, то кидають їх у казан і їдять, сеньйоре Реатегі.
— Доне Фабіо, — сказав Реатегі, — я хочу зараз поговорити з вами про покупки, задля того я й приїхав з Санта-Марія де Ньєви. Ну то як, купив він?