— Усе, що ви замовляли, доне Хуліо, — повідомив дон Фабіо. — Люстерка, ножі, матерію, намисто, і дуже дешево. Коли ви поїдете на Верхній Мараньйон?
— Я не міг сам забратися у глушину, щоб торгувати, я потребував спільника, — мовив Фусія, — і після цієї історії повинен був шукати його подалі від Ікітоса.
— Тому ти приїхав до Мойобамби, — сказав Акіліно. — І заприятелював зі мною, аби я супроводжував тебе в подорожах до індіанських племен. Отже, ти почав наслідувати сеньйора Реатегі, перш ніж познайомився з ним, перш ніж став його працівником. Ти тільки й торочив про прибутки, Фусіє: ходи зі мною, Акіліно, за рік станеш багатієм; аж голова мені боліла від твоїх виспівувань.
— Ось бачиш, кожному своє, — зітхнув Фусія. — Я присвятив себе цьому більше, ніж інші, ніхто не ризикував так, як я, і ось чим усе закінчилося. Хіба це справедливо?
— На все божа воля, Фусіє, — сказав Акіліно. — Не нам про це судити.
Одного теплого грудневого ранку до П’юри прибув чоловік. Верхи на мулі, який ледве дибав, він несподівано виринув з-поміж південних дюн: постать у широкополому капелюсі, загорнута в легке пончо. Крізь рожевувате світло світанку, коли язики сонячного полум’я починають повзти пустелею, прибулець із задоволенням побачив перші кактусові зарості, обпалені сонцем ріжкові дерева, білі будиночки Кастілії, які що ближче до річки, то численніші й скупченіші. Дихаючи густим повітрям, він підходив до міста, котре спостеріг ще з протилежного берега, — воно блищало, мов дзеркало. Прибулець поїхав вулицями Кастілії, ще безлюдними, і біля Старого мосту зліз з мула. Якусь хвилину дивився на будівлі по інший бік річки, на бруковані вулиці, на будинки з балконами, на піщинки, завислі в повітрі, на масивну вежу собору з її округлим дзвоном кольору сажі, на зелені плями садиб, що на північній околиці розсипані вздовж берега річки в напрямку Катакаосу. Ведучи за повід мула, він пройшов пішки через Старий міст і, ляскаючи час від часу бичем по ногах, попростував головною вулицею міста, що простягається від річки до Пласа де Армас. Там прибулець затримався, прив’язав мула до тамариндового дерева, сів на землю й опустив криси капелюха, щоб захиститися від піску, який безжалісно колов йому очі. Певно, він здійснив довгу подорож: рухи його були повільні, втомлені. Коли піщаний дощ припинився і на площі з’явилися перші мешканці, прибулець спав. Поруч з ним лежав здохлий мул, з мордою, вимазаною зеленавою піною, й з вибалушеними очима. Ніхто не наважився будити чоловіка. Звістка розлетілася миттєво, і площа заповнилася натовпом цікавих, які, штовхаючись і перешіптуючись, пропихалися до незнайомого. Декотрі вилізли на павільйон, інші оглядали прибульця, міцно охопивши стовбури пальм. Це був атлетичної будови молодий чоловік, що мав квадратні плечі й густу широку борідку; крізь сорочку з відірваними гудзиками прозирав його м’язистий, волохатий торс. Прибулець спав з відкритим ротом, легенько похропуючи: потріскані губи розтулилися, показуючи зуби, схожі на собачі ікла: жовті, міцні, хижі. Його штани, чоботи, полиняле пончо були пошарпані, брудні, капелюх — також. Він був неозброєний.
Прокинувшись, він мерщій схопився на ноги, став у захисну позу; його очі з-під спухлих повік недовірливо слідкували за збіговиськом. Зусібіч сяяли посмішки, люди дружньо махали руками, якийсь старий протиснувся до нього і подав йому гарбузову пляшку з холодною водою. Тоді посміхнувся й прибулець. Пив поволі, жадібно, з заплющеними очима. Гамір зростав, усі почали проштовхуватися, щоб перекинутися кількома словами з чужинцем, запитували його про подорож, висловлювали співчуття з приводу смерті мула. Він сміявся тепер уголос, потискав простягнуті долоні. Потім одним рухом відчепив торби від сідла і запитав про готель. В оточенні послужливих городян перетнув площу Пласа де Армас і увійшов до «Північної зірки»: місць не було. Городяни заспокоїли його, почулося багато голосів, які запрошували чужинця погостювати. Він зупинився у Мельчора Еспіноси, діда, що жив сам на бульварі Малекон поблизу Старого мосту. В нього було невеличке господарство, далеко, на березі Чіри, куди він їздив двічі на місяць. У цьому році Мельчіор Еспіноса побив рекорд: у нього гостювало п’ятеро приїжджих. Вони завжди прибували до П’юри на якийсь час, щоб закупити врожай бавовни, продати худобу й підрахувати прибутки; тобто на декілька днів, щонайбільше на декілька тижнів.
А цей залишився. Місцеві жителі дізналися про нього мало, лише те, ким він був: ані продавцем худоби, ані збирачем податків, ані комівояжером. Його звали Ансельмо і, за його словами, він був перуанець, хоч ніхто не міг розпізнати його акценту: він не говорив непевним, невиразним тоном людей з Ліми ані тим співучим, що притаманний мешканцям Чікалайо; його вимова не відзначалася правильністю, як у мешканців Трухільйо, він не був також горянином, тому що не затинався при кожному «р» та «с». Його вимова була іншою, дуже мелодійною і дещо повільною, він уживав незвичайні звороти та вирази. У запалі суперечки гучність його голосу наводила на думку, що він був командиром монтонерос. Торби, з яких складався увесь його багаж, напевне, були напаковані грішми; але яким дивом він спромігся подолати пустелю і вберегтися від нападу розбійників? Мешканці так і не дізналися, звідки він прибув і чому його кінцевою метою стала П’юра.