Наступного дня після приїзду він з’явився на Пласа де Армас поголений, і його молоде обличчя здивувало всіх городян. У крамниці іспанця Еусебіо Ромео він купив собі нові штани і чоботи: заплатив готівкою. Двома днями пізніше замовив у Сатурніни, відомої майстрині з Катакаоса, капелюх з білої соломки — такий капелюх можна покласти в кишеню й вийняти абсолютно не зім’ятим. Щоранку Ансельмо йшов на Пласа де Армас і, сидячи на терасі «Північної зірки», запрошував перехожих на чарчину. У такий спосіб оточив себе приятелями. Він був балакучий і дотепний, зажив собі загальну симпатію, вихваляючи принади міста: привітність людей, вроду жінок, чудові заходи сонця. Швидко опанував місцеву говірку і теплу ліниву вимову п’юранців: він уже через кілька тижнів казав «гуа», щоб висловити здивування, говорив «вилупки» на дітей, «клаповухі» на віслюків, був з усіма запанібрата, умів відрізнити кларіто від густої чічі, добре розумівся на гострих тамтешніх приправах, знав напам’ять імена багатьох людей і назви вулиць, танцював тондеро так само, як мангачі.
Його допитливість не мала меж. Виказував невгамовну зацікавленість місцевими звичаями, розпитував про всілякі подробиці з життя і смерті різних людей. Хотів знати все: хто найбагатший, коли й чому він розбагатів; чи префект, алькальд та єпископ чесні і чи шанують їх городяни; як тут розважаються, які подружні зради і скандали обурюють святенниць і священиків; як поважні люди дотримують своїх релігійних та моральних обов’язків; яких форм набуває у місті любов.
Кожної неділі він ходив до «Колізею» і з захопленням, мов старий досвідчений знавець, дивився на бій півнів, останній залишав бар «Північна зірка», елегантно грав у карти, ставив великі суми, міг програвати і. вигравати, не зморгнувши оком. Так він здобув приязнь комерсантів і поміщиків, став популярний. Найзнатніші запросили його на полювання до Чулуканаса, і він усіх здивував своїми влучними пострілами. Зустрічаючи Ансельмо на вулиці, селяни сердечно вітали його, називаючи по імені, а він приязно поплескував їх по плечу. Люди цінували його життєлюбність, невимушеність у поводженні, щедрість. Але всіх інтригувало його минуле, і те, звідки в нього стільки грошей. Про Ансельмо почали поширюватися різні легенди: коли вони доходили до нього, він голосно реготав: ані заперечував їх, ані підтверджував. Іноді з приятелями вештався по корчмах Мангачерії і під кінець завжди опинявся у домі Анхеліки Мерседес, тому що там була арфа, а він був чудовим арфістом, просто незрівнянним. У той час коли інші клацали підборами і підіймали тости, він упродовж довгих годин пестливо перебирав білі струни, які слухались його і за його наказом могли шепотіти, сміятись, плакати.
П’юранці шкодували лише, що Ансельмо був не достатньо ввічливий, коли з п’яних очей надто зухвало роззирався на жінок. Босоногим служницям, які проходили через Пласа де Армас у бік ринку, торговкам, що з дзбанами чи глиняними мисками на голові кружляли, вихваляючи сік з лукуми та манго й свіжі артишоки, сеньйорам у рукавичках, вуалях та з чотками, які прямували у бік собору, — усім уголос він пропонував зустріч й імпровізував сороміцькі віршики. «Дивись, Ансельмо, — казали йому приятелі, — п’юранці ревниві. Зневажений чоловік або розгніваний батько викличе тебе на поєдинок у найменш очікуваний момент, будь делікатніший з жінками». Але Ансельмо відповідав голосним сміхом, підносив чарку і виголошував тост за П’юру.
У перший місяць його перебування у місті нічого не сталося.
Не так уже це й погано, зрештою усе на цьому світі можна залагодити. Сонце іскриться в очах Хуліо Реатегі, а пляшки вкладено до дзбану, повного холодної води. Він сам розливає, біла пінка сичить, росте, лускають бульбашки. Не треба перейматись, і давайте ще по скляночці пива. Мануель Агіла, Педро Ескабіно і Аревало Бенсас п'ють, витираючи губи руками. Крізь металеву сітку на вікні видно площу Санта-Марія де Ньєви — купка агварунів товче маніоку в пузатих горщиках, діти бігають довкола стовбурів капірон. Вище, на узгір'ях, немов вогненний прямокутник, вимальовується резиденція, головна будівля місії. Передусім це тільки проект, розрахований на довгий час, а тут проекти рідко вдаються, отож Хуліо Реатегі вважає тривогу передчасною. Але Мануель Алла, маленький лисий чоловічок з банькатими очима: ні, нічого подібного, губернаторе, — він підводиться, — у нас є докази, доне Хуліо, це ті двоє під'юджили дикунів. І тоді Аревало Бенсас: доне Хуліо, — теж підводиться, — переконаний, я вже казав, що за тими прапорами і плакатами криється щось більше, і я був проти, щоб оті вчителі приїжджали, доне Хуліо, — а Педро Ескабіно стукає склянкою об стіл: доне Хуліо, кооператив це факт, агваруни самі продаватимуть каучук в Ікітосі, в Чікаїсі зібралися вожді, щоб обговорити це, саме так стоять справи, а все решта — хибні думки. Однак Хуліо Реатегі не знає жодного агваруна, який уявляв би, що таке Ікітос і що таке кооператив, — звідки ви, доне Ескабіно, витягли цю історію? — і просить сеньйорів говорити по черзі. Склянка видає сухий глухий звук, вдаряючись знову об стіл, — доне Хуліо, ви проводите багато часу в Ікітосі, у вас там чимало справ, і не помічаєте, що на околиці стало гаряче з тієї хвилини, коли тут з’явилися ці типи. Голос Хуліо Реатегі й далі лунає лагідно: доне Педро, губернаторські справи забирають у мене силу часу й грошей, — його погляд стає твердим, — я не хотів займати цієї посади, а ви, Педро Ескабіно, були одним з тих, які найбільше наполягали, дуже прошу зважувати свої слова. І Педро Ескабіно: я й сам знаю, чим вам завдячую, отож зовсім не мав наміру образити вас: я щойно повернувся з Уракуси, і вперше за десять років, доне Хуліо, — два сухих і глухих удари об стіл, — агваруни не хотіли продати мені жодної кульки каучуку, незважаючи на завдаток. І Аревало Бенсас: навіть їх заманили в кооператив. Доне Хуліо, не смійтеся, вони збудували халупу, геть заповнену каучуком і шкірами, а Ескабіно вони нічого не хотіли продати, сказали, що будуть продавати в Ікітосі. І тоді Мануель Агіла, низенький, лисий, з банькатими очима: от бачите, губернаторе, цих типів не можна підпускати до індіанців, Аревало має рацію, вони їх лише під’юджують. Не хвилюйтеся, сеньйори, вони вже більше не приїдуть, — і Хуліо Реатегі наповнює склянки, — до Ікітоса я їздив не лише у своїх, а й у їхніх справах, і міністерство скасувало плани цивілізування сельви, отож учительським бригадам кінець. Але Педро Ескабіно знову грюкає склянкою по столу: вони вже приїжджали, і це зло вже трапилося, доне Хуліо. Це означає, що ми навіть не зможемо порозумітись з дикунами? Певна річ, вони знайшли спільну мову, нехай дон Хуліо послухає перекладача, якого ті двоє брали з собою до Уракуси, він сам усе розповість, доне Хуліо, самі побачите. Мідношкірий босий чоловік, що сидить у кухні біля дверей, встає і заклопотано підходить до губернатора Санта-Марія де Ньєви, — це так було сеньйоре…