Хуліо Реатегі повторює: не втрачати голови. Хіба ці типи не пішли звідти? Вони вже ніколи не повернуться, і збунтовані тільки агваруни, а з шапрами торгівля йде нормально, зрештою на все є якийсь засіб. Він має надію, що спокійно завершить свою губернаторську діяльність, лише просить сеньйорів, щоб вони краще про це пам’ятали. І Аревало Бенсас: це не все, доне Хуліо. Хіба ви не знаєте, що трапилося в Уракусі з якимось сержантом, лоцманом і помічником з гарнізону Борха? Не далі як минулого тижня, доне Хуліо, — а він: що трапилось?
— Тішуся, що ми вже в Мангачерії, — озвався Хосе.
— Пісок дряпає, лоскоче мене. Зніму чоботи, — сказав Мавпа.
Водночас з алеєю Санчеса Серро закінчувалися асфальт, білі фасади, солідні брами та електричне світло й починалися мазані стіни, дахи з соломи, бляхи чи картону, курява, мухи, завулки. У віконцях халуп, квадратних, без завіс, горіли лойові свічки і оливові лампи, цілі родини висипали на середину вулиці, щоб подихати свіжим вогким повітрям. Щохвилини брати Леон махали руками, вітаючи знайомих.
— З чого ви такі горді? За що ви так вихваляєте вашу Мангачерію? — спитав Хосефіно. — Тут смердить, а люди живуть, немов худоба. Щонайменше по п'ятнадцять у кожній халупі.
— По двадцять, рахуючи собак і портрети Санчеса Серро, — відповів Мавпа. — Цим і приваблює Мангачерія, — ніяких відмінностей. Люди, собаки, коти — усі однакові, усі мангачі.
— А горді ми тому, що тут народились, — виголосив Хосе. — Вихваляємо її, бо це наша земля. І ти, Хосефіно, мабуть, здихаєш від заздрощів.
— Уся П’юра о цій годині завмирає, — сказав Мавпа. — А тут, чуєш? Життя лише починається.
— Тут ми всі одна родина і кожний вартий стільки, скільки вартий, — мовив Хосе. — У П'юрі цінують лише за те, що маєш, і якщо ти не білий, то повинен бути їхнім прислужником.
— Накласти мені на Мангачерію, — вигукнув Хосефіно. — Коли її зрівняють з землею як Гальїнасеру, нап'юся з радощів.
— Нерви тебе з’їдають, тому й не знаєш, на кому відігратися, — сказав Мавпа. — Але якщо хочеш дзявкати щось про Мангачерію, то тихенько, інакше мангачі випустять тобі кишки.
— Поводимося, як вилупки, — сказав Хосефіно. — Ніби саме зараз час для сварки.
— Помирімося, заспіваймо гімн, — сказав Хосе.
Люди, що сиділи на піску, мовчали, увесь гамір — співи, тости, гітари, оплески — долинав з чечерій, таких самих халуп, як і решта, тільки трохи більших, краще освітлених і з червоними або білими прапорцями, які розвівались над фасадом. У повітрі стояли змішані запахи, і в міру того, як вулиці переходили в безладне накопичення халуп, усе частіше траплялися собаки, кури, свині, які, рохкаючи, качалися по землі, вирячкуваті кози, прив’язані до кілочків, і щораз дзвінкішою ставала повітряна фауна — густі рої мух та оводів, що дзижчали над головою. Непереможні неквапом, простували звивистими стежками мангачських джунглів, оминаючи дідів та бабів, котрі винесли свої мати на свіже повітря, й обходячи халупи, що виринали посеред дороги, немов кити з моря. Небо розіскрилося зірками: великі сяяли чудово, інші були схожі на пломінець сірника.