— Вихованки з тієї ж хвилини, як побачили їх, захвилювалися, — сказала Боніфація. — Крадькома шепотілися поміж собою, а тільки-но я підходила, починали розмовляти про щось інше. Хоч як вони ховалися, мати, але я знала, що перешіптувалися вони саме про тих маленьких дикунок. Пам’ятаєш, як вони шепотілись у каплиці?
— А чому вони так захвилювалися? — спитала ігуменя. — Хіба вперше прибули дві новенькі, дівчинки до місії?
— Не знаю, мати, — відповіла Боніфація. — Розповідаю тобі, як було, не знаю, чому трапилося так, а не інакше. Може, вони пригадали собі, як самі сюди прибували, напевне, про це між собою й говорили.
— Що сталося потім, в комірчині? — спитала ігуменя.
— Присягни спершу, що не викажеш мене, — попросила Боніфація. — Я молилася цілу ніч, аби ти мене не вигнала. Що б я сама робила, мати? Я виправлюсь, коли ти заприсягнешся. А тоді все тобі розповім.
— Ти ще наважуєшся ставити мені умови, замість того щоб перейматися власною провиною? — обурилася ігуменя. — Ще цього бракувало! Та й не знаю, навіщо ти хочеш залишитися в місії. Адже ти допомогла втекти дівчаткам, бо тобі їх стало шкода, чи не так? Ти повинна бути щаслива, що підеш звідси.
Боніфація підсуває дівчаткам тарілку, вони вже не тремтять, але й не ворушаться, віддих підіймає їм груди в рівному, усталеному ритмі. Боніфація тримає тарілку врівень з тією дикункою, яка сидить на підлозі, й далі напівголосом приязно вуркоче. Раптом дівчинка підводить голову, з-за водоспаду волосся визирають два світелка, два вогники, що перебігають з очей Боніфації на тарілку. Одна рука випробовується, обережно тягнеться, полохлива долоня вимальовується на тлі каганця, два брудні пальці хапають банан і ховають його — під волоссям.
— Але ж я не така, як вони, мати, — сказала Боніфація. — Мати Анхеліка і ти завжди кажете, що я вже вийшла з темряви, вже цивілізована. Куди ж я піду, я не хочу стати знову дикою, божа матір була доброю, правда? Будь милостивою, будь доброю, для мене ти — як божа матір.
— Підлабузництвом мене не купиш, я не мати Анхеліка, — промовила ігуменя. — Якщо відчуваєш себе цивілізованою і християнкою, то чому дозволила втекти дівчаткам? Чому не потерпала, що вони знову стануть язичницями?
— Таж їх знайдуть, мати, — сказала Боніфація. — Побачиш, жандарми їх приведуть. Я не винна, що інші теж утекли. Вони вибралися на подвір’я й пішли геть, я навіть до ладу не втямила, що коїться, мати, повір, зі мною щось трапилось.
— Ти здуріла, — вигукнула ігуменя. — Просто схибнулася, бо як можна не втямити, що вони вислизають у тебе з-під носа!
— Ні, ще гірше, мати, бо тієї хвилини я стала такою самою поганкою, як ті дві з Чікаїса, — мовила Боніфація. — Згадую про це, і мене охоплює жах, ти повинна молитися за мене, я хочу спокутувати це, мати.
Дівчинка жує, не відводячи руки від вуст, — проковтне один шматочок банана і відкусує наступний. Відгортає своє волосся, і тепер воно двома пасмами охоплює обличчя, видніється колечко в носі, яке погойдується від руху щік. Вона пильно стежить за Боніфацією й різко хапає за волосся меншу дівчинку, що притислася до її грудей. Потім вільною рукою сягає тарілки, бере банан, а тоді, потягши подружку за волосся, змушує її повернути голову. У цієї ніс не проколотий, повіки стулені, схожі на два набухлі шкіряні мішечки. Рука опускається, підносить банан до її стулених вуст, які ще дужче стискаються, недовірливо і вперто.
— А чому ти не повідомила мені про те, що сталося? — спитала ігуменя. — Ти сховалася в каплиці, бо знала, що чиниш зле…
— Я боялась, але не тебе, мати, лише саму себе, — відповіла Боніфація. — Мені здавалося, що то лихий сон, коли вони зникли, тому я й увійшла до каплиці. Я казала собі, що то неправда. Вони не пішли, нічого не сталося, мені все це наснилося. Скажи, що не виженеш мене, мати.
— Ти сама себе вигнала, — мовила ігуменя. — Ми дбали про тебе, як ні про кого іншого, Боніфаціє. На все життя ти могла залишитеся в місії. Але тепер, коли повернуться дівчатка, я не зможу тебе тут бачити. Мені теж шкода тебе, хоча ти й погано вчинила. Я знаю, матері Анхеліці також буде вельми прикро. Але для місії буде ліпше, якщо ти підеш звідси.
— Залиш мене як служницю, тільки про це благаю тебе, мати, — сказала Боніфація. — Я вже не опікуватимусь вихованками. Лише замітатиму і виноситиму сміття, допомагатиму матері Гризельді на кухні. Благаю тебе, мати.
Та, друга, впирається: напружено, із заплющеними очима; вона закушує губи, але пальці першої невблаганно натискають, пробують розтулити їх. Дівчатка спітніли у цій боротьбі, пасма волосся прилипли до лискучої шкіри. І раптом вони перестають вовтузитись. Пальці швидко вкладають до розтулених вуст шматки вже розчавленого банана, дівчинка починає жувати. Разом з бананом їй до рота потрапили кінчики волосся. Боніфація вказує на це порухом голови тій, що з колечком, та піднімає ще раз руку, пальці хапають сплутані волосини і делікатно їх виймають. Дівчинка, що лежить, ковтає їжу — видно, як на шиї здіймається й опадає кадик. Через кілька секунд знову розтуляє вуста й чекає з заплющеними очима. Боніфація і та, з колечком, дивляться одна на одну при світлі каганця. Раптом обидві водночас посміхаються.