— Вже не хочеш більше? — спитав Акіліно. — Ти повинен їсти, чоловіче, не можна жити самим повітрям.
— Весь час думаю про ту хвойду, — сказав Фусія. — То твоя вина, Акіліно. Вже другу ніч стоїть вона в мене перед очима, бачу її і чую. Але такою, якою була замолоду, коли я познайомився з нею.
— А як ти познайомився з нею, Фусіє? — поцікавився Акіліно. — Чи набагато пізніше після нашої розлуки?
— Десь минулого року, докторе Портільйо, — сказала жінка. — Тоді ми жили у Белані, і коли річка розливалася, вода проникала до нас у помешкання.
— Так, звичайно, сеньйора, розумію, — мовив доктор Портільйо. — Але розкажіть, будь ласка, про японця, гаразд?
— Тоді саме розлилася річка, — повела далі жінка, — квартал Белен перетворився на болото, а японець щосуботи проходив перед моїм будинком, докторе Портільйо, і я все казала: хто б то міг бути і чи не дивно, що він, так елегантно вдягнений, сам приходить відправляти свій товар і не має нікого, хто б тим зайнявся?
— То був найкращий час, старий, — розповідав Фусія. — Я починав заробляти в Ікітосі, працюючи для того пса Реатегі; одного дня якесь дівчисько не могло перейти через затоплену вулицю, і я заплатив вантажникові, щоб той її переніс, а мати вийшла мені подякувати: то була справжня звідня, Акіліно.
— І щоразу затримувався, аби з нами побалакати, докторе Портільйо, — сказала жінка. — Дорогою на пристань або коли йшов назад, і завжди був дуже ввічливий.
— А ви вже знали, чим він тоді займався? — спитав доктор Портільйо.
— Він мав дуже пристойний і елегантний вигляд, незважаючи на свою расу, — сказала жінка. — Приносив нам різні подарунки, докторе. Білизну, черевички, навіть канарку.
— Для вашої донечки, сеньйоро, — сказав Фусія. — Щоб канарка будила її своїм співом.
Ми з нею чудово розуміли одне одного, хоча вдавали, що не розуміємо, старий; вона знала, чого я хочу, а я знав, що вона хоче грошей, — і Акіліно: а Лаліта? Що вона на все те казала?
— Вже тоді вона мала довге волосся, — мовив Фусія. — І обличчя чистісіньке, ані жодного прищика. Яка ж бо вона була гарненька, Акіліно!
— Він приходив з парасолькою, у білому костюмі, і черевики в нього теж були білі, — сказала жінка. — Забирав нас на прогулянки, в кіно, одного разу повів Лаліту до того бразільського цирку, який колись приїжджав, пам’ятаєте?
— Чи багато він давав вам грошей, сеньйоро? — спитав доктор Портільйо.
— Дуже мало, майже нічого, докторе, — відповіла жінка. — І дуже рідко. Приносив подарунки, ото й усе. А Лаліта була вже завелика, щоб ходити до школи: він сказав, що коли ми з донькою хочемо, то він дасть їй посаду в своїй конторі, її платня буде для нас великою допомогою, Лаліті це сподобається. Я думала про майбутнє своєї доньки і про потреби, докторе Портільйо, про труднощі, які доводилося переборювати: отож, зрештою, Лаліта пішла працювати до японця.
— Щоб жити з ним, сеньйоро, — додав доктор Портільйо. — Прошу не соромитись, адвокат для своїх клієнтів те саме, що й духівник.
— Присягаю, що Лаліта завжди спала дома, — сказала жінка. — Запитайте, будь ласка, сусідок, коли ви мені не вірите, докторе.
— А яку роботу дав він вашій дочці, сеньйоро? — поцікавився доктор Портільйо.
— Ця дурна робота, старий, зробила б мене багатим, — мовив Фусія, — якби протривала ще років зо два. Але хтось про все доніс, і Реатегі вийшов сухим з води, а все впало на мене, і мені довелося за все розплачуватись, відтоді, власне, почалося найгірше в моєму житті. Найдурніша. в світі робота, старий: отримувати каучук, пересипати великою кількістю тальку, щоб позбавити його запаху, пакувати у стоси, немов тютюн, і відправляти.
— Ти був тоді закоханий в Лаліту? — спитав Акіліно.
— Я узяв її незайманою, — відповів Фусія. — Вона нічого, геть нічогісінько не розуміла в житті. Як починала плакати, то я, коли не мав настрою, заціджував їй у вухо, а як був у доброму гуморі, то купував їй цукерки. Це однаково, що мати одразу і жінку, і дитину, Акіліно.