Того ранку дон Ансельмо з’явився на Пласа де Армас, усміхнений і балакучий, як завжди. Відчувалося, що він задоволений. Усіх, хто проходив повз терасу, запрошував на чарку. Ним оволоділа якась невтримна потреба жартувати: з його вуст падали один за одним двозначні жарти, від яких Хасініто, кельнер з «Північної зірки», заходився сміхом. Та й сам дон Ансельмо реготав на цілу площу. Звістка про його нічну екскурсію облетіла вже усі закапелки, і п’юранці засипали його питаннями, а він відповідав їм жартами, двозначними фразами.
Розповідь Карлоса Рохаса заінтригувала все місто; протягом багатьох днів вона була головною темою розмов. Дехто, дошукуючись подробиць, дістався аж до Мельчіора Еспіноси. Старий фермер нічого не знав. Та й, зрештою, не збирався задавати своєму пожильцеві жодних питань, бо не був ані нахабою, ані пліткарем. Вранці він побачив свого коня розсідланим і чистим, отож більше вже нічого не хотів знати, нехай собі ідуть і залишать його в спокої.
Коли люди вже перестали балакати про ту пригоду, поширилася звістка ще несподіваніша. Дон Ансельмо придбав у муніципалітету місцину, що лежить по другий бік Старого мосту, далеко за останнім ранчо Кастілії, посеред самих пісків, там, де того ранку бачив його перевізник. Не було нічого дивного в тому, що прибулий, вирішивши оселитися в П’юрі, хотів збудувати собі будинок. Але в пустелі! Пісок поглине той будинок протягом кількох днів, як він поглинав старі, перегнилі дерева чи мертвих гальїнасерців. Пісок тут рухливий, м'який. Дюни щоразу міняють своє місце, вітер створює їх, як йому заманеться, нищить, пересуває, зменшує і збільшує. Вони здаються загрозливими і величезними, оточуючи П’юру, ніби муром, — білі на світанку, червоні у присмерку, сірі поночі, а наступного дня віддаляються, і вже видно їх розкиданими, далекими, схожими на рідку висипку на шкірі пустелі. Вечорами дон Ансельмо почуватиме себе полишеним на ласку піску. Численні жителі П'юри щиросердо намагалися вибити йому з голови цю безглузду затію, наводили безліч аргументів, аби відмовити його від того рішення. Нехай придбає якусь ділянку в місті, нехай не впирається. Але дон Ансельмо не зважав на всі поради і відповідав фразами, які звучали дещо загадково.