— Я була дуже маленька, коли мене привезли сюди? — спитала Боніфація. — Як дуже, матусю? Покажи.
— Ось така, — показала рукою мати Анхеліка. — Але вже тоді була втіленням диявола.
— А до появи того поганина я давно жила в місії? — знову спитала Боніфація.
— Трошки, — відповіла мати Анхеліка. — Лише кілька місяців.
Мабуть, у матусю теж вселився диявол. Господи, що каже це божевільне дівчисько? Що їй ще стукнуло в голову? Але Боніфація знає: її привезли до Санта-Марія де Ньєви разом з тим поганином. Вихованки розповіли їй про це, значить, мати Анхеліка повинна зараз висповідатись у брехні. Бо як не висповідається, то потрапить до пекла.
— Навіщо тоді ти мене питала про це, хитра лисице? — обурилася мати Анхеліка. — Це неввічливо і до того ж гріх.
— Це я так, жартома, матусю, — промовила Боніфація. — Я знаю, що ти потрапиш на небо.
Третій ключ повертається, і хвіртка піддається. Але з іншого боку її міцно притискають хащі з пагонів, кущів, бадилля, повзучих квітів, гнізд, павутиння, грибів та ліан. Боніфація натискає всім тілом на дерев’яні дошки, штовхає — чути легкий тріск, немовби щось тихенько порвалося, доки не утворюється велика щілина. Боніфація притримує відхилену хвіртку, відчуває на обличчі легкі доторки пагонів, вслухається у шепіт невидимого листя і раптом чує за спиною зовсім інший шепіт.
— Я стала такою самою, як вони, мати, — сказала Боніфація. — Та, що мала колечко, їла й примусила їсти другу. Пальцями вкладала їй до рота шматочки банана. Друга тримала першу за руку й смоктала їй пальці, а потім перша робила те ж саме. Бачиш, які вони були голодні, мати?
Як же їм не бути голодними, бідолашкам, крихти не мали в роті від самого Чікаїса, Боніфаціє, але ж вона, ігуменя, вже знає, що їй стало їх шкода. Боніфація ледве їх розуміла, бо вони дуже дивно розмовляли. Вона їм: тут щодня отримуватимете їжу, — а вони: хочемо йти, — вона їм: тут ви будете щасливі, — а вони: хочемо йти, — і тоді Боніфація почала оповідати їм історії про немовлятко Ісуса, які так подобалися усім поганам.
— То найліпше, на що ти здатна, — сказала ігуменя. — Розповідати байки. Слухаю тебе далі, Боніфаціє.
Очі в неї, як світлячки, — йдіть звідси, — зелені, перелякані, — повертайтесь до спальні. Вона робить крок у бік вихованок, — хто вам дозволив вийти? — і хвіртка під натиском хащів тихо зачиняється. Вихованки мовчки дивляться на Боніфацію. Темрява приховує обличчя й фартушки — видно лише два десятки світлячків та велику безформну пляму. Боніфація дивиться в бік головної будівлі: там не зблискує жоден вогник. Знову наказує їм повернутися до спальні, однак вони не рухаються і нічого не відповідають.
— Той поганин був моїм батьком, матусю? — спитала Боніфація.
— Не був він твоїм батьком, — відповіла мати Анхеліка. — Ймовірно, що ти народилася в Уракусі, але була дочкою когось іншого, а не того злочинця.
Матуся не обманює її? Дурненька, мати Анхеліка ніколи не обманює, навіщо їй обманювати? Може, матуся каже це, щоб не засмучувать її? Щоб їй не було соромно? А матуся не думає, що батько також був злочинцем?
— Чому обов’язково злочинцем? — спитала мати Анхеліка. — Може, він був доброю, щиросердою людиною, багато є таких поган. Але чому то тебе цікавить, хіба ти не маєш тепер отця величнішого й кращого?
Вони й зараз її не слухаються, — йдіть до спальні, — а дві новенькі стоять біля неї, торсають її, чіпляються за одяг. Раптом Боніфація повертається, підбігає до хвіртки, штовхає її, прочиняє, показує на лісовий морок. Обидві дівчинки все ще стоять біля неї, не можуть зважитися переступити поріг, крутять головами, дивлячись то на Боніфацію, то на темний отвір, а світлячки вже наближаються, і перед Боніфацією вимальовуються постаті вихованок. Вони починають шепотіти, дехто торкає її за руку.
— Вони шукали одна в одної в голові, мати, — сказала Боніфація, — витягували з волосся вошей і розгризали їх зубами. Не тому, що були злі, а так, для забави, і перш ніж розгризти, показували одна одній, кажучи: бачиш, яку я витягла. Задля забави, але й з послужливості.
— Коли вони вже так тобі довіряли, то ти могла б їм порадити, щоб не робили цього паскудства, — мовила ігуменя.
Але вона думала тільки про те, що буде завтра: настане ранок, і мати Гризельда обстриже їм волосся; вона не хоче, щоб їх стригли й посипали порошком, — а ігуменя: що це за дурниці?
— Ти не знаєш, як їм буває неприємно, а я мушу їх притримувати, і все бачу, — сказала Боніфація. — Так само й коли їх купають, і мило їсть їм очі.
Невже їй жаль, що мати Гризельда позбавить дівчаток від гиді, яка вигризала їм голівки? Від тих паразитів, яких вони ковтають, і через те хворіють, і їм пучить животики? Так, мати, їй ще й зараз сняться ночами ножиці матері Гризельди. Напевне, тому, що було дуже боляче.