— Не дуже ти розумна, Боніфаціє, — мовила ігуменя. — Адже тобі мало бути прикро при вигляді цих бідних створінь, які ставали схожими на звірят, бо робили те ж саме, що й мавпи.
— Ти зараз розгніваєшся ще дужче, мати, — сказала Боніфація. — Ти зненавидиш мене.
Чого вони хочуть? Чому не слухаються її? І за хвилину, підносячи голос: може, ви хочете піти? А натовп вихованок уже поглинув нових дівчаток, і перед Боніфацією стоїть лише маса фартушків та зухвалих очей. Чому це її повинно турбувати, бог з ними, хочуть — нехай повертаються до спальні, хочуть — нехай втікають чи помирають, — вона дивиться у бік темної головної будівлі.
— Йому обстригли волосся, аби вигнати диявола, якого він мав у собі, — сказала мати Анхеліка. — Ну, годі вже, не думай більше про того дикуна.
Вона увесь час собі пригадувала, матусю, як він виглядів, коли йому обстригли волосся. А чи диявол такий самий, як вошва? Що ця божевільна знову вигадала? Його постригли, матусю, щоб вигнати диявола, а нехристів стрижуть, щоб не було вошей, отже, диявол та воші ховаються у волоссі, — і мати Анхеліка: ну й дурна ти, Боніфаціє, що за дурне дівчисько!
Вони виходять одна по одній, ідуть рівно, дотримуючись того ж порядку, як і щонеділі, коли прямують на річку; проходячи повз Боніфацію, декотрі простягають руку, розчулено торкаються її одягу, оголеної руки, а вона: швидко, бог вам допоможе, я буду за вас молитись, — і притримує хвіртку плечем. Кожну з вихованок, яка затримується на порозі й повертає голову в бік темної головної будівлі, Боніфація підштовхує, змушує пірнути в зарості, поставити ногу на багнисту землю, загубитися в імлі.
— Зненацька одна новенька легенько відштовхнула другу й підійшла до мене, — сказала Боніфація. — Ота, менша, і я думала, що вона хоче мене обійняти, але вона також почала мені шукати у волоссі пальчиками.
— Чому ти не відвела тих дівчаток до спальні? — спитала ігуменя.
— Вона зробила це із вдячності за те, що я дала їм їсти, розумієш? — вела далі Боніфація. — Обличчя дівчинки посмутнішало, бо вона не могла знайти жодної воші, а я собі думала: добре було б, якби знайшла хоч одну-однісіньку, бідолашна.
— І ти ще заперечуєш, коли черниці називають тебе дикункою, — мовила ігуменя. — А може, вважаєш, що говориш зараз як християнка?
І вона також почала шукати дівчинці у волоссі, і це не викликало в неї огиди, мати, і кожну, яку знаходила, розгризала. Бридко? Так, напевне, — а ігуменя: говориш так, неначе сама тим свинством пишаєшся, — і Боніфація: це було жахливо, мати, бо дикунка вдавала, що знаходить, показувала руку й швидко притуляла до вуст, немовби розгризала вошу. А друга теж почала отак собі бавитися, наслідуючи першу.
— Не розмовляй зі мною таким тоном, — звеліла ігуменя. — І зрештою досить, не хочу більше чути твоїх оповідок, Боніфаціє.
І вона думала: якби увійшла мати Анхеліка й також ти, мати, то я б їх насварила, така була я зла й сповнена ненависті, але дві новенькі вже втекли: певно, вийшли серед найперших, прудко прослизнувши поміж ніг. Боніфація перетинає подвір’я, біля каплиці зупиняється. Заходить туди, сідає на лаву. Місячне світло навскісно падає на вівтар і згасає коло грат, які відділяють вихованок від парафіян Санта-Марія де Ньєви упродовж недільної меси.
— До того ж ти була диким звірятком, — сказала мати Анхеліка. — За тобою потрібно було ганятися по всій місії. Вкусила мене за руку, розбійнице.
— Не відала, що творю, — мовила Боніфація. — Чи ж ти не бачила, що я була дикункою? Якщо я зараз поцілую тебе в те місце, куди я тебе тоді вкусила, то пробачиш мені, матусю?
— Ти говориш так, немовби глузуєш з мене, і дивишся так лукаво, що хочеться відлупцювати тебе, — сказала мати Анхеліка. — Хочеш, розповім тобі щось іще?
— Ні, мати, — відповіла Боніфація. — Я краще помолюся.
— Замолоду вона мала бути гарною, — мовив Акіліно. — Коли я познайомився з нею, то її довге волосся привернуло мою увагу. Шкода, що її так обсипало прищами.
— А той пес Реатегі весь час торочив: давай-но, тікай, поліція може наскочити, наражаєш мене на неприємність, — сказав Фусія. — Але та хвойда продовжувала йому нав’язуватись, і він пом’якшав.
— Це ж ти їй наказав, старий, — зауважив Акіліно. — Це не було розпустою, вона просто тебе слухалася. Чому ти так її лаєш?
— Тому що ти гарна, — сказав Хуліо Реатегі. — Куплю тобі сукню у найкращій крамниці Ікітоса. Хочеш? Та відійди від того дерева, ходи ближче, не бійся мене.