Лаліта сидить навпочіпки в затоці, вода вкриває її, хвилюється, вусібіч розходяться кола. Цілий дощ ліан спадає на воду довкола, і Хуліо Реатегі: ось вони, канерос, прикрийся, Лаліто, вони дуже маленькі, тонюсінькі, прудкі, запливають у найменший отвір, крихітко, а всередині дряпають, подразнюють усе, і тоді доведеться пити узвари, які готують індіанці боро, й цілий тиждень слабувати на бігунку.
— Це не канерос, хазяїне, — сказала Лаліта. — Хіба не бачите, що це просто собі маленькі рибки? А те, що ви відчуваєте на дні, просто водорості. Яка тепла, чудова вода, чи не так?
— Влізти до річки з жінкою, і обоє голяка? — здивувався Акіліно. — Замолоду ніколи мені це не спадало на думку, а нині шкодую. То має бути щось надзвичайне, Фусіє.
— До Еквадору я допливу по Сантьяго, — мовив Фусія. — Це важка подорож, сеньйоре Хуліо, ми більше не побачимося. Ну то що ви собі вирішили? Бо я вирушаю сьогодні ж уночі. Їй лише п’ятнадцять років, і я був першим чоловіком, який до неї доторкнувся.
— Іноді думаю, чому я не одружився? — сказав Акіліно. — Але при такому способі життя ніяк не випадало. Завжди подорожую, а на річці жінки не знайдеш. Тобі, Фусіє, нема на що нарікати. Ніколи тобі їх не бракувало.
— Ну от, домовилися, — погодився Фусія. — Ваш човен і консерви. Це гарний зиск для нас обох, сеньйоре Хуліо.
— Сантьяго дуже далеко, не вдасться тобі дістатися туди, щоб тебе не помітили, — сказав Хуліо Реатегі. — А крім того, зараз, у повінь, мандруватимеш по ній з місяць. Чи не краще податися до Бразілії?
— Там усі тільки на мене й чекають, — відповів Фусія. — По той і другий бік кордону, через одну справу в Кампо Гранде. Я не такий дурний, сеньйоре Хуліо.
— Ніколи тобі не дістатися до Еквадору, — сказав Хуліо Реатегі.
— Авжеж, ти туди не дістався, — мовив Акіліно. — Залишився в Перу.
— Завжди так було, Акіліно, — сказав Фусія. — Усе, що я планував, виходило навпаки.
— А якщо вона не захоче? — спитав Хуліо Реатегі. — Ти сам повинен її переконати, перш ніж я дам тобі човна.
— Вона знає, що моє життя буде вічною біганиною з місця на місце, — пояснив Фусія, — і що тисяча обставин може мене знищити. Жодна жінка не любить волочитись за людиною, яка програла. Лаліта буде щаслива, що залишається, сеньйоре Хуліо.
— А все ж таки, бачиш, — сказав Акіліно, — подалася за тобою, допомогла тобі у всьому. В неї було собаче життя, таке, як і в тебе, але вона ніколи не скаржилася. Можеш казати, що завгодно, але Лаліта була гарною жінкою, Фусіє.
Так, власне, з’явився Зелений Дім. Його будівництво тривало багато тижнів; дошки, балки, цеглу доводилося звозити з іншого кінця міста, а мули, найняті доном Ансельмо, ледве сунули по піску. Робота починалася вдосвіта, коли вщухала піщана буря, а закінчувалась тоді, коли вітер дужчав. Вночі пустеля поглинала фундаменти, ховала стіни, ігуани гризли дерево, яструби-аури звивали гнізда на розпочатій будівлі. Щоранку потрібно було все починати знову: переробляти кладку, розшукувати в піску матеріали, — одне слово, провадити ту глуху боротьбу, яка поволі почала збуджувати місто. «Коли вже той зайда визнає себе переможеним?» — питали жителі. Але дні минали, а дон Ансельмо, не піддаючись невдачам, не переймаючись песимізмом знайомих та приятелів, й далі виявляв гідну подиву активність. Голий до пояса, він керував роботою, — густе волосся на грудях запливало потом, обличчя аж сяяло. Роздавав робітникам тростинову горілку та чічу, сам носив цеглу, прибивав балки, йшов через усе місто, поганяючи мулів. І одного ранку жителі визнали, що дон Ансельмо переміг, коли побачили, як на другому боці річки навпроти П'юри здіймається на порозі пустелі, немов посланець міста, переможний і поважний дерев’яний каркас. Відтоді робота пішла швидко. Люди з Кастілії, з сусідніх господарств приходили щодня зранку роздивитись, як працюється, радили, часом бралися допомагати робітникам. Дон Ансельмо частував усіх напоями. Протягом останніх днів довкола будови панувала атмосфера святкового ярмарку: продавці чічі, овочів, сиру, солодощів і прохолоджувальних напоїв оточували каркас будови, пропонуючи свій товар робітникам і просто цікавим. Поміщики, проїжджаючи мимо, спинялися і з висоти своїх сідел заохочували дона Ансельмо. Одного дня Чапіро Семінаріо, багатий землевласник, подарував будівникам вола й десяток глеків чічі. Пеони готували пачаманку.
Коли дім уже було закінчено, дон Ансельмо зажадав пофарбувати його в зелений колір. Навіть діти вибухали сміхом, дивлячись, як стіни укриваються смарагдовою шкірою, на якій сонце вигравало миготливими зайчиками. Старі й молоді, багаті й бідні, чоловіки й жінки підсміювалися з примхи дона Ансельмо, який наказав так розмалювати свій дім. Зрештою, їх смішила не лише барва, а й його дивна архітектура. Він мав два поверхи, проте нижній ледве заслуговував на таку назву: це був просторий салон з чотирма— також зеленими — стовпами, які підтримували дах; салон виходив на подвір’я, вистелене підшліфованим річкою камінням і оточене їжакуватим муром в людський зріст. Горішній поверх складали шість маленьких кімнаток, розміщених уздовж коридора з дерев’яною балюстрадою, яка тягнулась над салоном. Крім головного' входу, Зелений Дім мав ще двері позаду, а також стайню і велику комору.