— У чім річ, друже? — спитав Хосефіно. — Не придурюйся.
— Я йду до Чунги, — ревнув Літума. — Йдете зі мною? Ні? Зрештою ви мені не потрібні.
Але брати Леон схопили його за руки. Літума не міг зрушити з місця, обличчя налилося кров’ю, на лобі виступив піт, очиці смутно оглядали кімнату.
— Для чого це, братику? — сказав Хосефіно. — Адже нам тут цілком добре. Заспокойся.
— Я хочу лише послухати арфіста зі срібними пальцями, — завив Літума. — І більше нічого, непереможні. Хильнемо собі по одній і повернемось, клянуся вам.
— Ти завжди був мужнім, друже. Не розклеюйся.
— Я зараз мужніший, ніж будь-коли, — пробелькотів Літума. — Але на серці тяжко.
— Спробуй поплакати, — сказав лагідно Мавпа. — Це допомагає, братику, не соромся.
Літума втупився перед себе, а його жовто-зелений костюм уже був забруднений землею та слиною. Вони деякий час сиділи мовчки, пили без тостів, до них долинали звуки тондеро й вальсів, повітря просякло запахом чічі та смаженого м’яса. Лампа, розмірено коливаючись, то збільшувала, то зменшувала чотири тіні, що падали на мати, а свічка у ніші вже догоряла, чадячи темним, звивистим димом, який зависав довкола гіпсової мадонни, немов довге волосся. Літума насилу підвівся, обтрусив одяг, озирнувся довкола непритомним поглядом і раптом засунув пальця в рот. А тоді блідий, під співчутливими поглядами приятелів, почав голосно блювати, здригаючись усім тілом. Потім сів на своє місце, витираючи хусткою обличчя, знесилений, з набряклими повіками, й курив тремтячою рукою цигарку.
— Мені вже краще, старий. Розповідай далі.
— Ми знаємо дуже мало, Літумо. Тобто не знаємо, як це трапилося. Коли тебе посадили, ми дали чосу. Оскільки були свідками, і нас могли схопити, вплутати у ту справу, — сам знаєш, що родина Семінаріо багата й має зв’язки. Я чкурнув до Сульяни, а твої двоюрідні брати — до Чулуканаса. Коли ми повернулися, вона вже покинула свій будиночок у Кастільї, і ніхто не знав, де вона живе.
— Отже, бідолашка залишилася сама, — прошепотів Літума. — Без мідяка, і до того ж вагітна.
— Щодо цього, брате, не переймайся, — сказав Хосефіно. — Вона не народила. Невдовзі ми довідалися, що вона вештається по шинках, а однієї ночі я зустрів її в «Ріо бар», вона була з якимось типом і вже не вагітна.
— І що ж вона зробила, коли побачила вас?
— Нічого, старий. Привіталася, немовби все гаразд. Згодом ми зустрічали її тут і там, і завжди вона була з кимось. Аж зрештою побачили її в Зеленому Домі.
Літума витер обличчя хустинкою, міцно затягнувся цигаркою й випустив хмару густого диму.
— Чому ви мені нічого не написали? — голос його ставав усе хрипкішим.
— Ти й так уже настраждався, сидячи у в’язниці, далеко від домівки. Навіщо нам було ще більше отруювати тобі життя? Людині, яка вже й так у знегоді, таких речей не повідомляють.
— Досить, братику, навіщо краяти собі серце, — мовив Хосе. — Змінимо тему.
З вуст Літуми спливала на шию тоненька нитка блискучої слини. Голова його важко й механічно похитувалася в лад тіням на матах. Хосефіно налив склянки. Почали пити знову, мовчки, доки свічка в ніші не загасла.
— Ми сидимо тут уже дві години, — сказав Хосе, вказуючи на свічник. — Саме на стільки вистачає гноту.
— Я так тішуся, що ти повернувся, братику, — розчулився Мавпа. — Ну, не роби такого обличчя, посміхайся, всі мангачі будуть щасливі, коли тебе побачать. Смійся, братику!
Він дошкандибав до Літуми, обійняв і почав вдивлятись у нього своїми великими, жвавими, блискучими очима, аж доки Літума поляскав його по голові й посміхнувся.
— О, це вже мені до вподоби, братику, — зрадів Хосе. — Хай живе Мангачерія, заспіваймо гімн!
Раптом усі троє почали пригадувати ті часи, коли вони були дітьми і перелазили через кам’яний мур Скарбницької школи, щоб скупатись у річці, або верхи на чужому віслюкові каталися піщаними шляхами, поміж гасієнд та плантацій бавовни, у напрямку Наріуала, де стояв карнавальний гамір, а яєчна шкаралупа та хлібні кульки падали на голови розлючених перехожих; вони, хлопчаки, не обминали й поліцейських, які не зважувалися лізти за ними на дахи та дерева, а в час полуденної спеки розігрували футбольні матчі, ганяючи ганчір’яного м’яча на неозорому стадіоні пустелі. Хосефіно слухав їх мовчки, погляд його був сповнений заздрощів. Згадували вони й про те, як мангачі ганили Літуму: ти що, справді завербувався до жандармерії? Зрадник, жовтий, — а брати Леон та Літума тоді сміялися. Відкоркували ще одну пляшку. Мовчазний Хосефіно й далі пускав кільця диму. Хосе посвистував, Мавпа притримував піско в роті, удавав, що жує, полоскав горлянку, кривлявся, — мовляв, мене не нудить і не пече, лише всередині тепло, одне слово — піско.