як двері відчиняються. Як життя-буття, мати Гризельдо, — засмальцьований фартух, сутана, — погляньте, хто прийшов, — розпашіле обличчя, — невже не впізнаєте мене? Та це сеньйор Реатегі, — легенький зойк, — будьте ласкаві, — гостинний жест, — прошу, доне Хуліо, як приємно. А він: та мене б і не здивувало, якби ви, мати, мене не впізнали, я ж виглядаю не найкращим чином. Шкутильгаючи і невпинно говорячи, мати Гризельда веде їх затіненим коридором, прочиняє двері, вказує на брезентові стільці, — ото приємна несподіванка для матері ігумені, і хоч би як ви, сеньйоре, квапилися, неодмінно мусите, доне Хуліо, побувати в каплиці, побачити, як багато сталося змін, мати зараз прийде. На письмовому столі — розп’яття і лампа, на підлозі — килимок з чамбіри, а на стіні — образ мадонни; крізь вікно вливається урочисте, сліпуче сонячне полум’я, лиже стелю. І Хуліо Реатегі: кожен раз, коли я приходжу в церкву чи монастир, мене охоплює дивне почуття, доне Фабіо, душа, смерть, ті самі роздуми, які так непокоять замолоду. Мені буває так само, доне Хуліо, після відвідин черниць я виходжу, сповнений високих дум. Можливо, в глибині душі ми з ним трошки містики, доне Фабіо? Я також думав про це, — дон Фабіо гладить себе по лисині, — дуже дотепно — трошки містики. І Хуліо Реатегі: сеньйора Реатегі потішилась би, коли б нас почула, вона завжди каже: Хуліо, ти потрапиш до пекла за єресь. До речі, минулого року я врешті виконав її бажання, ми поїхали у листопаді до Ліми. На хресний хід? Так, вославу господа нашого чудотворця. І дон Фабіо: я бачив фотографії, але бути там присутнім, певно, набагато цікавіше. А чи правда, що всі негри одягалися в бузкове вбрання? Так, і самбо також, і чоло, і білі, пів-Ліми ходило в бузковому, це щось страшне, доне Фабіо, три дні у такій тісноті — не жарти, жахлива штовханина й сморід, а сеньйора Реатегі хотіла, щоб і я одяг чернече вбрання, але на це я не згодився. Із саду в приміщення вриваються голоси, сміх, тупіт, і обидва дивляться у бік вікон: гамір, біганина. Напевне, зараз у дівчаток перерва, мабуть, багато їх, судячи з галасу, сотня. А дон Фабіо: ні, близько двадцяти. В неділю був парад, і вони співали гімн, доне Хуліо, чистою іспанською мовою, як бог заповів. Немає сумніву, що вам, доне Фабіо, подобається в Санта-Марія де Ньєві, ви ж з такою гордістю розповідаєте про тутешнє життя. Значить, бути губернатором краще, ніж адміністратором готелю? Та коли б ви залишилися там, в Ікітосі, то мали б зараз краще становище, доне Фабіо, тобто в матеріальному розумінні. І дон Фабіо: я вже старий і, хоча важко в це повірити, не користолюбний. Пам’ятаєте, як ви казали, що я й місяця в Санта-Марія де Ньєві не витримаю? Але ж бачите, доне Хуліо, що витримав, а з божою допомогою ніколи звідси не поїду. І Хуліо Реатегі: чому ви так домагалися цього призначення, не можу зрозуміти, чому так прагнули зайняти моє місце, доне Фабіо, чого ви шукали? А дон Фабіо: людської, прошу не сміятися, поваги, бо мої останні роки в Ікітосі були суцільною смугою прикрощів, доне Хуліо, ніхто навіть не уявляє, яких принижень і знущань я зазнав; доки ви, доне Хуліо, не дали мені роботу в готелі, я жив з милостині. Та не сумуйте, доне Фабіо, тут, у Ньєві, вас усі дуже люблять, хіба ви не досягли того, про що мріяли? Так, мене поважають, щоправда, заробіток маю невеликий, але вкупі з тим, що я отримую від вас, сеньйоре Реатегі, вистачає на спокійне життя, і за це я також вам вдячний, ох, доне Хуліо, мені бракує слів. Крізь сміх, вереск, біганину проривається собачий гавкіт і торохкотіння папуг. Хуліо Реатегі заплющує очі, дон Фабіо замислено погладжує лисину, — а чи знає дон Хуліо, що мати Асунсьйон померла, чи отримав він листа? Так, отримав, і сеньйора Реатегі послала черницям листа з висловлюванням співчуття, а я дописав кілька рядків, гарна людина була та черниця. І дон Фабіо: я повівся тоді всупереч настановам, звелів спустити прапор до середини щогли, доне Хуліо, щоб у якийсь спосіб прилучитися до жалоби. А що мати Анхеліка, добре себе почуває? Ця бабуся й досі міцна, як скеля? Лунають кроки, вони встають, виходять назустріч ігумені. Доне Хуліо, то велика честь для цього дому приймати знову сеньйора Реатегі, я дуже тішуся, що бачу вас, прошу сідати. А вони: ми оце саме згадували бідолашну мати Асунсьйон. Бідолашну? Чому ж бідолашну, адже вона тепер на небі. А як поживає сеньйора Реатегі? Коли ми вже знову побачимо хрещену матір каплиці? Сеньйора Реатегі мріє приїхати сюди, але подорож з Ікітоса така обтяжлива, бо ж Санта-Марія де Ньєва стоїть, можна сказати, на краю світу, і, крім того, хіба не страшно подорожувати крізь хащі? Тільки не для сеньйора Хуліо Реатегі, — ігуменя всміхнулася, — для якого Амазонія, немов власна домівка. А Хуліо Реатегі: але я роблю це не задля власної приємності: якщо особисто не наглянути за своїми справами, то все може піти під три чорти, перепрошую за вираз. Та ви ж не сказали нічого непристойного, доне Хуліо, тут теж, якщо хтось не нагляне, то диявол робить своє. Тепер вихованки співають хором, хтось, мабуть, ними диригує. Кілька разів вони змовкають на хвилину, і дон Фабіо аплодує кінчиками пальців, усміхається. Чи ви, мати, отримали лист від сеньйори Реатегі? Так, минулого місяця, але не припускала, що дон Хуліо приїде так швидко. Взагалі краще, щоб вихованки покидали місію наприкінці року, а не серед навчання, та оскільки він завдав собі клопоту приїхати особисто, то вона зробить виняток, звичайно лише для нього. І Хуліо Реатегі: правду кажучи, я вирішив одним пострілом забити двох зайців, хотів подивитися, що діється в таборі під Ньєвою, — там лісоруби знайшли рожеве дерево, от і скористався нагодою, щоб приїхати сюди. Ігуменя киває головою: авжеж, наша вихованка догляне за вашими донечками, здається, про це просила сеньйора Реатегі? А дон Фабіо: ой мати, які чудові дівчатка, коли б ви тільки бачили, — і мати: я бачила їх, сеньйора Реатегі прислала фотографії, старша як лялечка, а в молодшої такі великі очі, — і дон Фабіо: мали від кого успадкувати вроду, адже сеньйора Реатегі дуже гарна, кажу це з цілковитою повагою, доне Хуліо. І той: їхня нянька вийшла заміж, мати, а ви навіть не уявляєте собі, яка підозрілива сеньйора Реатегі, кожній дівчині, котра приходить найматися, закидає, що вона брудна, що розносить різні хвороби, їй завжди уявляється все найгірше, і, як наслідок, ось уже два місяці вона в них сама за няньку. Стосовно цього, — дон Фабіо підсувається на кріслі, — сеньйора Реатегі й ви, доне Хуліо, можете бути спокійними, — плескає легенько себе по коліну, — з місії жодна вихованка не виходить хвора чи брудна, — посміхається, — правда, мати? — легко вклоняється, — аж любо поглянути, в якій чистоті вони тут живуть. А Реатегі: гаразд, мати, але мене ще просила замовити за неї слівце дружина доктора Портільйо. Що, в неї також труднощі з прислугою? Так, доне Фабіо, в Ікітосі щоразу важче знайти путящих людей. Чи можна було б забрати для неї також одну з вихованок, мати? Так, можна, — ігуменя легенько закушує губи, — доне Хуліо, але не слід говорити про це так невимушено, — голос її стає менш впевненим, — місія не заклад для винаймання прислуги. Тепер Реатегі сидить нерухомо й однією рукою знічено поплескує по бильцю крісла. Можливо ви, мати, неправильно зрозуміли мої слова? — ігуменя втуплюється в розп’яття, дон Фабіо потирає лисину, гойдається у своєму кріслі, кліпає очима, — не так їх витлумачили? І мати ігуменя: вам відомо, звідки походять ці дівчатка, як вони жили, доки не потрапили до місії? Запевняю вас, мати, це якась помилка, ви не зрозуміли мене, — а вона: після закінчення навчання вихованкам нікуди подітись, індіанські племена постійно змінюють місця перебування, та навіть коли б дівчатка відшукали свої родини, то вже не змогли б призвичаїтися, хіба можливо, щоб вони знову ходили голими, — ігуменя робить люб’язний жест, — поклонялися зміям, — але усмішка в неї крижана, — їли вошей? Це моя провина, мати, я невдало висловився, а ви неправильно зрозуміли мої слова. Проте дівчатка не можуть залишитись і в місії, доне Хуліо, це було б несправедливо, авжеж, вони повинні звільнити місце для інших. Ми завжди схилялися до думки, що такі люди, як ви, доне Хуліо, допоможуть черницям залучити дівчаток до цивілізованого світу, полегшать їм вступ до нового суспільства, — саме це я й мав на увазі, мати, хіба ви мене не знаєте? — а в місії ми даємо притулок цим істотам і виховуємо для того, щоб навернути нові душі до бога, а не для того, щоб збільшувати ряди служниць, доне Хуліо, прошу вибачити мене за відвертість. Я це чудово розумію, мати, тому я та моя дружина завжди співпрацюємо з місією, і коли існує якась перешкода, то вважатимемо, що цієї розмови не було, прошу не турбуватися. Щодо вашої сім’ї я не турбуюся, доне Хуліо, бо знаю, що сеньйора Реатегі вельми набожна й що дівчинка потрапить у добрі руки. Але ж доктор Портільйо найліпший адвокат у цілому Ікітосі, мати, колишній член парламенту, коли б мова не йшла про шановану й відому родину, то чи зважився б я клопотатися за неї? І він повторює: нехай мати вже не думає про це, — а ігуменя посміхається знову: невже ви на мене образилися? Нічого, кожному не зашкодить час від часу вислуховувати маленьку проповідь, — і тоді Хуліо Реатегі, зручно вмостившись у кріслі: так, мати, нам’яли ви мені вуха, змусили відчути себе винним. А ігуменя: якщо ви поручитеся за того сеньйора, доне Хуліо,